Уранці, коли ми поснідали й господар погодував своїх сиріт-ягняток, які приходили^до хати вранці, в обід й увечорі, та подоїв корову, яку йому Юко вже загнав до загороди, ми пішли пройтися до річки. Відра^-зу за хатою, серед посіву люцерни, лежав величезний евкаліпт. Коріння було вивернуте, гілля від важкого падіння обломилося, і тільки кілька надламаних гілок благально піднімали догори свої зранені руки.
-— Що це з ним сталося? Хто його звалив? — запитав л мого супутника.
— Це два місяці тому була тут велика буря, яка звалила мені кілька дерев, а серед них і цього велетня, що як богатир стояв тут серед поля.
Коли ми підійшли ближче, господар згадав ще одну історію, пов'язану з Юком, і почав розповідати:
— Оце, якраз під цим евкаліптом та біля нього трапилась ще одна пригода з Юкуньом. Тоді був тихий гарний ранок, навіть кукабари не одважувались порушити спокою своїм криком. Сонце тількищо виткнулося із-за гори, але ще не пекло. Ми з песиком ішли отак, як тепер, до річки. Аж дивлюсь — просто навпроти нас від річки, мов покотьоло, котить кріль. Його, видно, хтось дуже налякав, що він і світа Божого не бачив. А, може, він недобачав. Ми зупинились. Крілик, правда, не добігши з тридцять метрів до нас, зупинився, потім повернув праворуч і побіг убік. Юко відразу кинувся за ним, схопив його за спину. Це, мабуть, уперше моєму псові пощастило піймати кроля. Я лишив їх, щоб не дивитися, як він буде його душити чи роздирати, і пішов уперед. Але моя цікавість перемогла. Я оглянувся й бачу дивну картину: Юко прибіг до цього великого евкаліпта, що, як .вартовий стояв на полі, і, тримаючи далі кроля в зубах, почав вигрібати ямку під деревом. Земля там була піскувата, і ямка швидко була готова. Тоді пес поклав крілика в ямку, а крілик, видно, знову був переляканий новою бідою, бо не пручався, пес загорнув його лапою, мов неживого, піском і біжить до мене. Він знав, що кролі живуть у землі, і, мабуть, вирішив повернути його назад у землю. Ані їсти їх, ні душити йому не довелось. Та ледве песик пробіг з 20 кроків, як крілик вискочив з ямки й подався геть. Юко навіть не пробував його доганяти. І я подумав про нього: "Яке він благородне створіння!"
Походивши трохи біля замуленої річки, що сховалась за осокою та рядками дерев, злякавши кілька диких качок, ми повернулись до хати. По обіді я запитав господаря:
— А коли ж приходить ваша пошта, чи дістаєте газети ?
— Та я маю власного листоношу — сказав він і вийшов разом зі мною з хати.
—Юко, — гукнув він до пса, — принеси газети.
— Я здивувався, як ясе пес може допомогти в цій справі, до того ж я бачив, що поштова скринька стояла за пів кілометра звідси, аж за ворітьми. Але пес відразу без вагання подався по дорозі до воріт, що ледве помітні були на тлі дерев. Я надів окуляри й стежив. Справді, Юко добіг до огорожі та воріт, перескочив через дріт, взяв щось на траві, і тим же шляхом біг уже назад. За кілька хвилин газети вже були в руках господаря.
— От бачите, я ж казав, що мій листоноша зараз принесе, — сказав він, посміхаючись, з задоволенням і гордістю за свого вихованця.
СВІЙСЬКИЙ КЕНҐУРУ гоп-гоп
(На фармі в Ю. Добровольського)
Довідавшись, що фармери брати Добровольські мають свійського кенґуру, що живе у них на фармі біля хати, я їхав до них, щоб подивитися зблизька й більше розпитати про цю дивовижну цікаву тварину. Авто несло мене поміж більших і менших горбів, вкритих лісом, по хвилястій дорозі, на далекій провінції, за 100 кілометрів від Перту, столичного міста Західньої Австралії. Ліси завжди притягали мою цікавість овоєю таємничістю, прихованою від людського ока, і я все поглядав на зелені стіни узлісся, що часом підступали до дороги.
Нарешті, авто повернуло ліворуч і, трохи проїхавши, зупинилося на подвір'ї моїх знайомих фармерів. Не хрюкали тут свині, як то бувало у нас по селах, не куд-кудахкали кури, але нас зустрів великий суворий на вигляд пес, чорний, кудлатий, як вівця. Він гавкнув кілька разів, але, побачивши, що разом приїхав і господар, замовк. Його звали Бубі.
Біля невеликої простенької хати ззаду ріс великий евкаліпт, що стояв, ніби вартовий, на цьому подвір'ї. В один бік простягалось пасовисько, а далі по узгір'ю розкинулись ліси. Під евкаліптом лежав великий кенґуру. Пан Добровольський виніс із хати кілька шматків білого хліба, і ми наблизились до тварини, яку вони назвали Гол-Гоп.
— Ви дали йому влучне ім'я, — кажу я господареві, а він дає мені шматок хліба, щоб я, підійшовши повільно, дав кенґуру.
— Він любить білий хліб, — сказав господар, а потім звернувся до 14-річного фотографа, свого онука Степана:
— А ти, Степанку, спробуй зробити гарну світлину, як Гоп-Гопа вгощатимуть хлібом.
Я помаленьку наблизився до тварини, яка підвелася, побачивши, що я йду з хлібом у руках. Однією рукою я почав гладити по спині, а лівою давав хліб. Гоп-Гоп обережно одкушував малі шматочки й жував, а Степан-ко тим часом уже клацав своїм апаратом. Кенґуру кілька разів міняв місце, відскакував далі, але я знову помалу підсувався до нього й давав хліб. Тварина, видно, боялася мене, незнайомої людини, бо коли я гладив по спині, то помітно було, що її шкіра дрібно тремтіла. Потім, наївшися, чи може йому набридла моя присутність, він раптом пострибав набік і, легко перемахнувши через дротяну огорожу, присів на траву далі від усіх нас. Тим часом підбіг Бубі, і, пролізши крізь дріт огорожі, підійшов до Гоп-Гопа і, як давній приятель, торкнувся носом до його носа, лизнув кілька разів на знак старої приязні й ліг біля нього.
Коли ми зайшли до хати, я запитав:
— Деж ви дістали собі цього Гоп-Гопа?
— А це було так, — почав фармер, — ми посіяли отут поблизу під лісом кілька акрів вівса. Виріс гарний овес, але щовечора, як тільки сонце починало сідати за гору, з лісу виходили кенґуру, перескакували через дріт і паслися, а ще більше тільки товклися на тому вівсі. Багато витовкли мені, і я вирішив стріляти, щоб віднадити їх від мого посіву.
— А хіба дозволено стріляти кенґуру? — запитав я.
— Загалом заборонено, але я запитав у поліції, і мені сказали, що, коли роблять шкоду, можна стріляти. А їх же іноді збиралося більше десятка і великих, і малих. Тож я сідав перед вечором за кущами і, як вони приходили й починали грища на моєму вівсі, стріляв.