— А де ж вона знайшла таке дивне ім'я? — запитав я з цікавости.
—■ Та вона ж ото жила деякий час у Парижі, то й придумала чи взяла таке "благородне" французьке ім'я.
— Отже росте наш Юкуньо, — розповідав далі пан Завадський, — щодня більшає й мудрішає: все моє робоче взуття, яке я тримав в майстерні, повитягає й бавиться до втоми, поки й засне між своїми "іграшками". Але за пів року він уже помагав мені заганяти овець до загороди, розганяв півнів, коли б'ються, відганяв овець та корів, коли лізли до городу чи до яблунь.
— Майже щодня в попередні роки я ходив до бушу на роботу. Беру щось поїсти й боклажку з водою. Боклажка зовні обплетена ремінцями, і Юкуньо завжди мав до неї претенсії: лізе до мене, щоб я дав йому нести. Візьме зубами за ремінці й несе, а сам такий задоволений, що й він виконує якусь корисну роботу. Прийшовши на місце праці, де я корчував та вирубував кущі, щоб було більше місця для пасовиська, покладу торбу й боклажку під деревом, і Юко біля них ляже. Коли я хочу пити, кличу песика, щоб приніс боклажку. Він з великою охотою завжди приносив мені пити, а, як треба, то й торбу з хлібом. Потім віднесе й покладе на те саме місце, а сам ляже, ніби стереже. А тому, що іншої роботи йому не було, то він що пів години почав приносити мені боклажку сам, поки я не насварив його, бо мені так часто не треба. А коли повертався з роботи, Юкуньо, як правило, ніс боклажку. Аж тут одного разу раптом вискакує з^під куща кріль. Юко кидає боклажку й біжить за ним. А я собі йду далі. Приходжу додому, і Юко прибігає, але без боклажки.
— А боклажка де? — питаю.
— Мій песик тоді, підібравши під себе хвоста, бо почуває провину, миттю біжить до лісу, а за якийсь час приносить її до мене, хоч я був далеко від хати, біля овець. Він тепер задоволено махає хвостом, дивиться мені в очі й мало не скаже: "Дивись, я приніс".
— Дійсно, — кажу своєму співрозмовникові, — ви маєте розумного й цікавого пса. — Але послухайте ще далі, — продовжує оповідач про життя і пригоди свого пса. — Взагалі Юко любить ходити зі мною до лісу, але іноді, було, я кілька днів працював біля хати та в хаті, а пес нудиться за лісом. Тоді він іде до майстерні, бере порожню боклажку і приносить до мене до хати. Треться біля мене, потім іде до дверей, оглядаючись, ніби кличе до бушу. Я посміюсь, погладжу його і скажу, щоб він відніс боклажку до майстерні.
— Одного разу я помітив, що він часто дома не ночує. Видно, думаю, прийшов час шукати подругу. Це мене стривожило, щоб часом на отруту або на пастку не наскочив, бо він любив заглядати до кролячих нір, хоч я ніколи не бачив, щоб він піймав чи задушив кроля. Тож одного дня так і сталося, що Юко не прийшов додому. Вже обід, а його немає, уже й вечір, а він не вертається. На другий день раненько пішов я шукати. Де я тільки не лазив; змучений, голодний повернувся додому. Пообідав і пішов знову шукати. До вечора побував по всіх сусідніх лісах і горбах та ярах та все гукав: "Юко! Юкушо!" — але не чути мого пса. Уночі погано й спав, дарма що був такий стомлений. А вранці, чуть світ, знову йду шукати. Увесь день пролазив по горах, поміж камінням, хмизом, по чагарниках, буреломі — і знову повернувся додому, втративши надію знайти свого улюбленого приятеля й помічника.
Пан Завадський так майстерно, з чуттям, розповідав про пса, що я непомітно сам переймався його болінням і турботою про цю милу тварину. І тільки те, що герой цієї повісти лежав поруч і був живий, я чекав добрих наслідків.
-— А він же мені сам — розповідав далі фармер, — щоранку й корову пригонив до загороди, коли був час доїти. Приходжу, було, а він уже як господар стоїть на воротах, дивиться на мене, і мало не скаже, "А корову я вже пригнав".
—— Отже я вже був оголосив людям, що хто знайде мені пса, дам 100 долярів. На третій день їду ровером до Боддінґтону, а Юкуньо з думки не сходить. Поблизу Боддінґтону праворуч висока гора, і я пригадав, що тут ще не був. І щось мене потягло. Перелажу через дротяні загорожі з ровером у руках, і з тривогою на душі пхаюся на гору, оминаючи каміння та живі й повалені дерева та чагарі і знову час від часу гукаю: "Юкі!
Юкі!" Уже переліз через верх гори, спускаюся на другий бік до підніжжя, зневірений і зажурений. Ліворуч глибоке провалля, а за ним здорове каміння, ніби його там хтось навмисно понакидав. Я ще раз оглядаюсь і гукаю: "Юкі! Юкі!" — і раптом аж очам не вірю: чую-скавучить, а далі придивляюся й побачив його голову. З-поміж великого каміння тільки голова виглядає. Я кличу його, а він, бідний, тільки попискує, зуби показує, значить радий, але чомусь не може рушитися з місця.
Пан Завадський розповідає й разом переживає трагічну ситуацію свого милого пса. Я дивлюся на оповідача, високого, стрункого, кругловидого чоловіка, і бачу, як у нього по щоці покотилась щира сльоза співчуття й болю за вірну йому тварину.
— Нарешті, я перелажу через той рів, добираюсь до Юкуня й бачу — у нього на нозі пастка, яка ще й застрягла між каменями, і він не може рушитись. Я швиденько зняв з ноги пастку, а він кидається до мене, лиже мені руки, скімлить від радости й болю, мов шалений, мало мені на голову не вискочить. Забув, що у нього ж нога болить, пастка ж пальці продавила до кістки, нога розпухла. І я сам' безмежно зрадів, що знайшов свого приятеля й помічника.
— І як ясе ви тоді добирались додому? — запитую.
— За якісь пів години ми вже були в Боддінґтоні,
— провадить він далі свою цікаву розповідь. — Найперше, пішли до "бучера" (м'ясна крамниця — Дм. Ч.), купив йому два фунти доброї ковбаси, бо він же три дні не їв і не пив. Ідемо, а він правою передньою ногою не може ступити, стрибає на одній передній, а поранену тримає в повітрі. Аж тут навинулась знайома фармер-ша, що живе поблизу і пропонує завезти нас обох додому. Я подякував їй, кажучи, що псові краще пробіг-тись після триденної неволі.
— А коли я приїхав додому, дружина розплакалась із радости й забрала Юкуня під свою опіку. За два місяці нога загоїлась, але пес далі куляє (шкандибає
— Дм. Ч.). Тоді вона повезла його до клініки для тварин. Ветеринар зробив операцію, і по трьох тижнях наш пес був уже цілком здоровий.