— Що це, такі мурашники? — запитав я. — А де ж мурашки ?
— Та це ж терміти, — сказав фармер. — Вони не мають тут відтулини, а попід землею мають хід до найближчого дерева й виїдають його зсередини, поки всохне і впаде само додолу.
Потім він вдарив носком черевика об стінку цього горбика. Відлупився шматок оболонки, і ми побачили там якихось дрібних комашок. Я згадав, що їх на світі с аж 2600 різних порід. Деякі дуже великі, досягають навіть 140 міліметрів і часом мають свої житла на 15 метрів заввишки.
Ледве ми пройшли ще з десяток-'два метрів, як господар гукнув:
— Дивіться, дві кенґуру побігли!
Я глянув у той бік, куди показував рукою мій добродій, і, справді, побачив двох середнього росту кенґуру. Вони швидко зникли за гущавиною лісу.
— Вони сюди щоночі приходять пастися, виходять аж на узлісся. А вдень відпочивають попід деревами.
Справді, скоро ми побачили цілі лігва під евкаліптами, де був піскуватий жовтий ґрунт з дрібненькими білими камінчиками. А коли ми дійшли до подовжньої огорожі, фармер зупинився і сказав:
— Он там росте отруйна трава. Мої вівці, колись зайшли самі аж сюди, і частина їх перескочила через огорожу, чи може огорожа була попсута, наїлися і раз померло 130, а вдруге 60.
— А скільки ж ви маєте всіх? — запитав я.
— Овець тепер маю 500, а рогатої худоби 120.
— А чого ви кажете, що вони померли, а не поздихали?
— А чим ця тварина гірша за людей? —— запитав він, з свого боку, й відповів: — Вони мені не роблять ніякого лиха, слухають, як і оці песики, допомагають мені пасти вівці та скотину й дають прибуток. Ось поживете, то побачите, як ці собаки мені служать.
Дійшовши до одного товстого дерева, яке звалила колись буря, ми посідали спочити.
— Я ж вам казав, щоб дійти до кінця мого лісу, то треба брати торбу харчів, і він вийняв з вузлика кілька яблук та печиво, і ми тут трохи поїли. Але до кінця ми не дійшли, а повернули знову ліворуч, щоб вийти просто з гори до хати, бо вже була обідня пора.
— Добре, що ще холодно, — сказав фармер, а як пригріє, то повилазять з нір та криївок різні гадюки, то тоді треба обережніше ходити.
Місцевість далі пішла нерівна: то рівчаки, що розмила вода, то горби вкриті густими кущами. Мері знову побігла вперед і, коли ми наблизились до густого чагарнику, звідки просто повз нас вискочила кенґуру й подалась, перескакуючи через пеньки, стовбури дерев, кущі. Ми подивились їй услід й поплескали в долоні.
Потім вийшли на найвищий горб, на схилах якого видно було кам'янисті брили. За ним починався схил гори, і поміж дерев видно було далеку дорогу, невеличку річку, що сховалась за рядками густої рослинности й дерев. Далі трохи праворуч видно було й невелику просту цементшитову хату мого добродія-фармера.
Дивлячись на цей широкий краєвид, він розповів:
— Колись я пішов до лісу попрацювати, вирубати трохи чагарнику, дерев і забув узяти сірники. Я тоді взяв папірець, написав на ньому, щоб моя дружина дала сірники, і дав цю записку Юкові в зуби, сказавши:
— Неси до Тетяни і принеси сірники. Він уже знав, що таке сірники, і я показав в бік моєї хати. І що ж ви думаєте, за п'ять-десять хвилин мій Юко приніс мені сірники, загорнуті в хусточку.
Спускаючись з гори, я поглядав на свого супутника. Він був високий, кругловидий, трохи сивуватий. Йому ВЯІЄ пішов 71 рік. Скільки він праці вклав у цю фарму, скільки сам побудував шоп, загород, приміщень, скільки витратив енерґії. 22 роки тому він приїхав сюди й купив ці 700 акрів землі, взявши половину грошей у банку. Це місце було заросле, завалене хмизом, гіллям, поваленими деревами, камінням, а він усе це власними руками очистив, звільнив унизу місце для пасовиська. Спершу придбав 80 овець та десяток рогатої худоби, а тепер має цілі отари овець, скотини, два коні, трактор, сівалки, побудував хліви й загороди. Але не завжди йому так легко йшло: навіть минулої зими вночі від холоду й дощів загинуло 35 щойно народжених ягняток, а прибутки тепер невеликі.
Деякий час ми йшли мовчки. А коли порівнялися з загородою та хлівом, він зупинився, згадавши ще одну цікаву історію:
— Якось я одного холодного ранку йшов доїти корову. Тоді був зимовий період, і вода в калюжках бралась льодом. Якраз отут хотів я повертати до воріт загороди, аж чую щось не то пищить, не то плаче тоненько. Чи не дитина.думаю. Глянув в один бік, в другий — нікого немає. Аж чую знову збоку пищить. Глянув униз — а то жаба. Видно дуже змерзла: підніме одну лапу і одночасно "Пі-і-і". Підніме потім другу і знову "Пі-і-і". А сама надулась, як бараболя. Я взяв її, посадив на долоню, а другою накрив, і вона замовкла. Приніс її до хати, намочив ганчірку в теплій воді й обгорнув її, щоб трохи зігрілась. А як надворі пригріло сонце, я виніс її надвір і пустив на траву в садок.
За кілька хвилин ми вже наближались до хати. Поперед нас і тут весело бігли Юко та Мері. Ця коротка історія з жабою ще раз підкреслює вдачу й добре серце людини, яка любить кожне створіння, яке не робить їй зла.
МУДРИП ПЕС юко
(На фармі серед австралійських лісів)
Після чотиригодинної мандрівки по лісі ми були трохи стомлені. А увечорі, коли вся робота була зроблена і двоє ягнят-сиріт напоєні теплим молоком, ми з господарем, паном В. Завадським, читали газети та розмовляли. Хатні двері не цілком були причинені, і до хати з сіней зайшов пес Юко або, як його частіше називали, Юкуньо. Він любив щовечора заходити до кімнати, щоб ніби провідати свого господаря й одержати трохи пестощів. Він звик уже й до мене. Бачачи, що його господар саме заглибився в читання газети, він підійшов до мене, привітно замахав хвостом і поклав свою голову мені на коліна. Я гладив його по голові й по спині, а він стояв нерухомо й тішився цим.
Побачивши Юкуня, господар згадав про свою обіцянку й почав розповідати мені про цього дуже мудрого й інтелігентного пса:
— Я раніше мав теж мудрого пса, його звали Файда, але він знайшов собі за 5 кілометрів звідси собаче товариство й бігав туди щоночі на вечорниці. Повертаючись уранці назад, натрапив на отруту, покладену для лисиць, з'їв і там же згинув.
— Скоро після цього я довідався, що дальший сусід-фармер має щенят. Я поїхав до нього й за два доляри, купив собі збідоване чорненьке щенятко, з біленьким комірцем і ніби білими шкарпетками на передніх ногах. Його маленькі оченята дивилися на мене, мов крізь туман. Я привіз його в кошику. Найперше я викупав його, бо мало повно бліх. Потім приготував скриньку, а жінка зробила з вовни теплий матрац, давши йому ім'я Юко.