— І вам не шкода було стріляти таку гарну тварину?
— Мені теж шкода, — сказав фармер, — але ж нема ради: я сіяв овес для овець та корів, щоб підгодовувати, бо свіжа трава набридає, а вони, ці кенґури, знищували.
— І скільки ж ви їх забили?
— 12 штук застрелив, у чотирьох з них були маленькі в мішках, але з них тільки оце одно вижило.
— Чим же ви його годували?
— Спершу молоком, але їхні шлунки не сприймають коров'ячого молока, тому троє й загинуло. То я поїхав до Перту та в зоопарку дістав крапель, які додавав до молока, і це допомогло врятувати малого.
— А де ж ви його тримали змалечку?
— Спершу спало в хаті, в коробці, де ми намостили теплої підстилки на спід. Спало воно завжди догори ногами, так, як вони сплять у матері в мішку. А воно любить тепло, — казав господар, — моя дружина часто брала його на руки, то воно відразу лізе під светер і там гріється. Так жило в хаті з пів року. Але щоночі прокидається й бігає по хаті, понагаджує й нас побудить. А потім взяли його надвір, почепили на паркані торбинку з діркою збоку. І воно туди само влазило, спало там і вилазило та бігало з нами скрізь. Одного разу влітку було тепло, ми відчинили вікно на ніч, і воно стрибнуло через вікно просто до дружини на ліжко й налякало її. Уранці часом підійде до вікна, стане на задні лапи й заглядає або й постукає. То означало, що хоче їсти. А бувало, що і вночі щось йому заманеться й починає стукати в шибку.
— А як вони потоваришували з Бубі?
— З псом вони давно вже великі друзі: разом бавляться, лижуться, бігають, перекидаються і сплять. А як Степан уранці йде до школи, то завжди проводять його до автобуса, який тут проходить.
— Ну, а надворі Гоп-Гоп шкоди не робить?
— Та де не робить! Особливо давніше, як тільки дружина повісить надворі на шнурах білизну, так наш Гоп-Гоп і починає бавитись: постягає додолу, побруднить. Дружина вже й лупцьовки давала, навіть хотіла щоб я його забив. Але я стримався, вже звик до нього, та й Степан любить його, і я не забив таки. Все ж таки воно цікаве створіння, — хвалив господар. — Бачите, і воно так звикло до нас, що хоч і живемо серед лісів, де є багато кенґур, не тікає до них. Колись було зникло, два дні не було, думали, що пішло до своїх родичів, але вернулося і вже більше не тікало. Видно, там його вже не прийняли до свого гурту.
— І що ж він щодня отут сидить під евкаліптом?
— Ні, казав господар — як ми йдемо на поле чи до лісу щось робити, то він і Бубі вирушають з нами. Ми розпалимо в лісі чи під лісом вогонь, щось робимо, і він ляже біля вогню. Але коли приходить чужий пес, то гнівається, невдоволено видає звук "гу-гу".
— Чим ви його годуєте? — продовжую я розпитувати пана Добровольського.
— Любить хліб, садовину, виноград. Як голодний, то стукає іноді і в двері, або сам заходить до хати, коли двері відчинені. Любить, коли чухати його попід шиєю. Іноді для розваги починає сам робити спортові вправи: крутиться, підскакує, схопиться за гілку евкаліпта й гойдається, як на гойдалці. Але часом його розваги нам не подобаються. Якось покосили ми сіно, спресували в балі, поскладали по п'ять в одну купу, щоб сохло, то він підійде і, підскочивши, так штовхне ті балі, що всю купку розкидає. Раз дружина хотіла заперти його в хлів, щоб білизни не чіпав, але уперся, крутить головою на знак протесту й не пішов. Але от пса можна навчити чистоти, — підкреслював оповідач, — але кенґуру не піддається: напаскудить у сінях чи в хаті і хоч побий — не помагає. Правда, білизни вже не зачіпає, порозумнішав.
Подякувавши за розповідь та знайомство з кенґуру, ми вирушили назад. Знову пролітали повз нас з обох боків ліси, отари овець та рогатої худоби, і де-не-де самотньо стояли будівлі срарм. Біля хати срармера пана Завадського, де я замешкав, • нас зустріли два пси, Юко й Мері, що як вірні вартові, сиділи на дорозі біля шопи й виглядали господаря.
Увечорі господар знову погодував теплим молоком двох ягняток-сиріт, яких не признали рідні мами, коли ще вони народилися. Вони тричі на день самі приходили до хати й меканням сповіщали про себе. Десь уже перед 11-ою годиною ночі ми лаштувалися спати, як від лісу долинуло якесь не то гавкання, не то скигління. За цим враз загавкали наші собаки.
— Чуєте, — сказав господар, — то лисиці озиваються на узліссі. Але я вже не маю для них індиків: досить, що задушили 15 штук, а двох ми самі зарізали.
Фармер п. Ю. Добровольський біля своєї худоби. Поруч нього пес Бубі. Фото Степан Сітко, 14 років.
ПОЛЮВАННЯ НА КЕНГУРУ
Увечорі, коли закінчили працю біля будови басейну та спорудження нових приміщень, зайшов сусідній фармер, австралієць Рон. Йому часом скучно на своїй фар-мі, і він приходить на пластову площу побалакати, пожартувати. Часом принесе нам яблук, груш або й картоплі чи молока. Ми вже звикли до нього, а він до нас.
—■ Ходімте до мене, — сказав він цього разу, — подивимось на телевізійну програму.
Трохи побалакавши, Михайло з Юрком пішли до Ропа. Після телебачення його дружина запросила до чаю, а потім знову розмовляли про різні справи, про роботу на пластовій площі, про ціни на ділянки в цій місцевості й наостанку про кенґуру, що часто завдають шкоди Ронові, а іноді відвідують і пластову площу, де зеленіє трава.
— Тепер, — сказав австралієць, — є багато молодих кенґур, з них добре м'ясо...
-— Але ж шкода їх, — відповів на його слова Юрко, — гарна й мирна тварина, шкода стріляти.
— Та вони гарні для вас, а нам роблять шкоду: то городину витовчують та поїдять, то заберуться в садок по яблука.
— Що, люблять яблука? — запитав Михайло.
— Та якби тільки їли, а то, бісові душі, не стільки з'їдять, як попсують, позривають зеленими, — розповідав Рон. — Якось надвечір я ліг у садку спочити на сіні. Аж дивлюсь через дротяну огорожу легенько перемахнули дві. А яблука вже поспівали. От вони й пострибали до яблунь. Яблуні, правда, у мене височенькі, думаю собі, може не дістануть. Так ні, їм, видно, подобається така робота: підскочить футів на вісім догори, зірве й кине додолу. І то по черзі, то одна, то друга.
Пластуни з зацікавленням слухали Ронову розповідь, а він повідав далі: