Я завжди волів писати, а не говорити: з пером у руці я не знав стриму. Я б міг, сказав я панові настоятелеві, написати Сімонові листа, він уже склався в мене в голові.
— Але він дужчий за тебе в богослов'ї!
— Ніби все тільки в богослов'ї! Я знаю, з якого боку повести наступ...
Насправді я довідався про це лиші дві хвилини тому, і все ще було повито туманом, але нарешті я натрапив на слід. Настоятель правив своєї: змусь його розговоритися!
— Повторюю, він нічого мені не скаже. Та й узагалі, ніхто нікому нічого не говорить. Я не знаю, в якому це колі
1 Еколь Нормаль Сюпер'єр — Педагогічний інститут у Парижі.
Конгрегації — релігійні організації, що виникли в XVII віці і складалися частково з священнослужителів, частково з мирян. Цілі конгрегацій номінально мають суто релігійний чи релігій но-благодій-ницький характер, фактично ж вони є провідниками політичних планів католицької церкви. Законом від 7 липня 1901 р. конгрегації у Франції були заборонені.
люди можуть порозумітися запитаннями й відповідями, як у романах, як у театрі...
— Чого ти домагаєшся? А що ж ми ще робимо цілі дні? Що ми робимо з тобою зараз?
— Воно правда, панотче, та чи ж часто у нас із вами буває така заправа до розмови? Не пам'ятаю, щоб ми з мамою розмовляли інакше, ніж загальниками, та й то наріччям, адже те саме кажуть і фермерам, і слугам. Можливо, нам заважає різниця у віці чи суспільному становищі, тільки у нас нема спільної мови... Але я помітив, що фермери також не балакають між собою: при зустрічі вони запитують: "Аз сі^ипаї?" 1: Найважливіший і навіть єдиний інтерес у житті — це їжа, вони її розминають беззубими яснами, ніби жуйку жують. А закохані, хіба вони розмовляють? — зітхнув я.
Священик повторив:
— Чого ти домагаєшся?
— Якби тут була мама, вона б сказала: "Базікало!" — все стало б ясно... Але писати завжди можна. Я можу написати Сімонові гарного листа, він читатиме його, й перечитуватиме, й носитиме біля серця...
— Ти одержимий гординею,— сказав настоятель.— За кого ти маєш себе? — І по короткій паузі:— Що ти йому напишеш? Ти його зовсім не знаєш.
— Я знаю, в якому напрямку я хочу діяти, точніше, повинен діяти... Сам-то я нічого не хочу.
Я думав пожартувати з настоятеля, але несподівано захопився сам. Те, що я хотів написати Сімонові, розгорталося удалину й ушир перед моїм внутрішнім зором. Мені кортіло швидше все викласти на папері, щоб бути певним, що диво це звершиться.
РОЗДІЛ ДРУГИЙ
Збігло понад рік, я знову розгортаю цього зшитка: записи в ньому урвано не через брак матеріалу, о Боже, ні! Але все пережите мною не піддавалося ніякому тлумаченню, і, передусім, убило в мені дитину. Ні, це неправда: я зробився іншим, залишаючись самим собою. Я не зрікаюся того, що написав у сімнадцять літ. Нині я вступаю на поріг дев'ятнадцятого року і, звісно, з власного почину вже б не
1 Поснідав? (Діал.)
нотував усе, що пережито. Але Донзак надає надто великої ваги, і, по-моєму, недоречно, моїм відгукам на щоденні події життя. Ні, мабуть, це не так уже недоречно. А все тому, що Донзак, незмірно від мене розумніший (хоча він і написав якось мені: "Ти не такий розумний, як я, але майже..."), мучиться безплідністю, для нього самого дивною, він усе розуміє, а висловити нічого не годен. Він не компонує, не творить, мало того, він не вміє викладати своїх ідей. Він здатний на приголомшливі формулювання, але зовсім не здатний розвивати думку. Лише мої твори удостоювалися честі бути прочитаними вголос перед класом, його ж — ніколи. Донзака це вражає більше, ніж мене. "Подумати лишень, що саме ти, а не я,— зітхає він,— ти будеш видатною людиною, а я так і зостанусь ніким, поки мого віку!" Але ось він у чому чудовий: він не вважає, що це несправедливо. Він вірить, що я стану письменником, навіть великим письменником, а він ціле життя викладатиме латину невіг-ласам-семінаристам. Але він вірить також, що, переходячи від будь-якого написаного мною тексту на тему, підказану життям і відбиту моїм сприйняттям, він, Андре Донзак, звершить те, чого я сам не здатний звершити, те, що він називає "відкриттям". Відкриття чого? В його розумінні йдеться про виявлення якогось прихованого пункту, де правда життя, зглиблена досвідом, поєднається з правдою, даною нам в одкровенні, в тому одкровенні, яке слід добути з грубої породи, затверділої довкола слова Божого протягом двохтисячолітньої історії церкви.
І от ми домовилися, що я маю чорним по білому, жодної подробиці не випускаючи, викласти все, що сталося в Маль-таверні й довірити написане тільки йому, і нікому іншому, розповісти моторошну історію Сімона так, як вона склалася в моїй свідомості й розвивається далі, гризучи мене зсередини. Я збагнув — у мені ніщо не може вмерти і я по вінця сповнений якимсь химерним, болісним і похмурим світом... Що ж буде, коли в мене набереться стільки спогадів, ніби я прожив дві тисячі років, як каже Бодлер? і Яка страхітлива старість чекає таку людину, як я! Напевне, я помру молодим... Ні! Це неправда: я не вірю, що помру молодим, я не вірю, що взагалі повинен умерти, я відчуваю себе неймовірно вічним.
1 3 першого рядка вірша французького поета Шарля Бодлера (1821 — 1867) "Сплін".
То ось що сталося по тому, як я пообіцяв священикові поговорити з Сімоном і зламати його мовчанку, написавши йому листа,— рядки цього листа вже склалися мені в умі, і не відповісти на нього він би не міг.
Я спустився до Юру, мальтавернської річечки; я знав, що застану там Сімона за риболовлею. Була четверта дня, мимобіж я захопив у буфетній гроно винограду. Поблискувала мокра трава — там, де тепер стелилися луки, було колись болото. Я помітив, як вільха, що облямовувала берег (чому б не назвати вільху по-тутешньому — ольн?), мінилася синню. Сполохані мною цвіркуни й коники, гарячий подих трясовини, чиргикання на тартаку пана Дюпора, гуркіт возів на дорозі в Сор — усі враження цієї хвилини залишаться в мені назавжди: я не позбудуся їх, хоча б дожив до глибокої старості.
Я не бачив Сімона, він рибалив десь у кінці лук, але чув його. Забравшись у вільшняк, я присів край води, знаючи, що коли він вздовж річкового корита і стукає по корінню, виганяючи щук і линів, то рано чи пізно порівняється зі мною і не зможе не забалакати. Отоді й почнеться велика гра.