Я сидів на коверці з м'яти. Блакитні й сірі бабки пурхали над чагарями осмунди, що її мама називає самицею папороті. Звичайний вересневий день канікул, я міг би робити те саме, що й решта вісімнадцятилітніх хлопців... А що вони, власне, роблять? Я боюся навіть подумати про це. Ну а я, який диявол чи ангел володів мною в ту годину? Чи все це була комедія? Але тоді хто суфлював мені в цій ролі? Хто змушував репетирувати перед виходом на кін?
Я прислухався, як плескоче вода при кожному крокові Сімона, й раптом між двома деревами помітив його самого. Він був у трусах, моторошно білий — тією білістю, що завжди робила для мене нестерпним вигляд оголеного тіла, особливо такого, з широким селянським кістяком, міцно збитого й ніби знесиленого інтелектуальним життям, яке виснажило цього бідолашного "Бунтаря Жаку" 1 А може, волохатий чоловічий торс — явна ознака мужності — навіяв на мене жах? Але я ніколи не замислювався над
1 Жаку Бунтар — герой однойменного роману французького письменника Ежена Ле Руа (1836—1907), в якому розповідається про селянського хлопця, котрий метиться поміщикові за загибель батьків і піднімає селянське повстання напередодні революції 1830 року.
такими питаннями, навчений змалку вбачати тут лише "грішні думки".
Коли Сімон порівнявся зі мною, я гукнув йому:
— АаиспаЫ
Він озирнувся, крикнув: "О, перепрошую!", вискочив на берег, притьмом натягнув штани поверх мокрих трусів і сунув голову у фуфайку. Сутани він не мав — це мене вразило. Я попросив його рибалити далі. Але він уже скінчив: усе одно нічого не ловиться. Містечковий люд приходить трусити верші вдосвіта. Він раз у раз позирав на мене і відводив очі, хапаючись іти й водночас — я наважуюсь так написати, бо це таки правда, і, крім Донзака, ніхто ніколи цього не прочитає — скоряючись моїм чарам: дуже важливо, що він був під владою моїх чарів цієї миті і що я сам охоплений "спалахом інтуїції". Бо ж Сімон тільки й думав, як би втекти від мене. Треба утримати його силоміць. Я сказав — в останні дні всі тільки й роблять, що плещуть язиками про нього. Він набурмосився:
— Люди базікають? А мені все їдно! А, курва!
Як він, певне, був збентежений, щоб ужити такого неправильного виразу ще й сказати гниле слово при мені! Та ще й повторив його. Щоправда, його брат Прюдан кожну фразу ніби підшивав цим словом, і Сімон на канікулах слухав таке цілими днями. Я заперечив — усе, що обходить його, Сімона, мені далеко не байдуже. Отоді він, можливо, вперше в житті нагрубіянив одному з синів "пані":
— Це моя справа, а не ваша.
— І моя, бо я до вас прихильний. Він знизав плечима і посміхнувся:
— Це настоятель просив вас змусити мене розговоритись і витягнути все, що йому треба?
— Ви дуже помиляєтесь, коли гадаєте, ніби я тягну руку за настоятелем і пані.
— Але ж ви й не друг панові мерові.
— Звичайно, ні. Але якби я міг провадити гру, вашу гру, вами бувши, я грав би на все — і проти мера, і проти священика водночас.
— Так, але раз ніхто вас про це не прохає... Ні! Скажіть, будь ласка! Що можете ви в вісімнадцять років знати такого, чого не знають інші?
— Я саме знаю те, чого не знають вони, а знаю лише я.
— Ага! Он воно що!
Сімон зупинився посеред лук і глянув на мене.
— А ви самовпевнений!
— Що знаю, те знаю, і ви також знаєте, що я це знаю.
— Що я знаю?
— Що в Мальтаверні тільки я один зрячий, можливо, я й ви. Але ви надто цим усім зв'язані, щоб ясно бачити, ви надто в цьому погрузли.
— Гаразд! Це вже як вам буде до вподоби, пане Алене! Але я бажаю, щоб ви дали мені, сто чортів, спокій!
Він був брутальним зі мною, вперше в житті.
— Спокій? Бідолашний Сімон! Та ви скоро заспокоїтесь. Я міг би відкрити вам очі одним словом... Ні, мабуть, не одним, це вже хвастощі, я повинен говорити стільки, скільки буде потрібно...
— Я не хочу, щоб ви зі мною про це говорили...
— Тоді дозвольте мені написати. Хочете, я напишу вам?
— Ви ніколи цього не робили, навіть коли мене удостоєно першого чину,— мовив він з несподіваним злопам'ятством,— навіть коли одержав вищу нагороду... Хіба я хоч щось значу для вас?
— Ви це добре знаєте, Сімоне, ви не можете цього не відчувати зараз, коли я страждаю через вас...
— Ах, так! Але хто я для вас? Селюк, Сімон, на нього всі тикають...
— Тільки не я.
— Так, правда, тільки не ви, але для вас я завжди був Сімон, а ви для мене пан Ален, навіть коли ви мали чотири роки. Пане Лоране, пане Алене! Скажіть-но, прошу! Ах, курва!
Він аж нетямився. Він наддав ходи. Я мусив майже бігти, щоб не відставати від нього. Я наполягав, щоб він мені дозволив написати йому.
— Та яке я маю право забороняти вам?
— Обіцяйте, що прочитаєте мого листа.
Цього разу я добрав потрібного тону. Він зупинився. В цьому місці річка завертала коліном, на траві лежали довгі тіні від тополь. Певне, була вже п'ята година. Сімон сказав:
— Авжеж, пане Алене, я прочитаю вашого листа, я відповім вам. Не турбуйтеся. Але що ви можете про мене знати, чого не знають інші?
— Перше, що я можу сказати вам одразу, не від свого імені, а від імені Господа Бога...
Він тільки промурмотів:
— Го-го! Он як!
Я вів велику гру. Але моя сила була саме в тому, що я не грав: я справді був охоплений натхненням.
— Ці йолопи не знають, що Господь Бог полюбив вас такого, який ви є, тобто юного шанолюбця. Кожна частка вашої душі люба Богові, то чому б йому не полюбити й шанолюбства, що зараз у ній переважає?
Хоча жоден м'яз не ворухнувся на його обличчі, я відчував, що він нашорошився. Я провадив далі:
— Вони всі однаково сліпі, і ті, і ті. Ми з вами знаємо, Сімоне, хай церква справді стала схожа на з'їдені іржею труби, що їх так мер висміює, а мама і пан настоятель вважають за найвищу істину, але ми ж знаємо — трубами цього стародавнього водогону течуть, хай не потоком, хай скупими краплями, та все ж течуть слова вічного життя...
Сам того не помічаючи, я цитував Донзака. Сімон промурмотів:
— Отакої! Скажіть-но, люди добрі, а при чому тут шанолюбець? Ви ж не знаєте, що вони мені пропонують. Ви самі кажете, що це іржаві труби... А життя, правда життя, і ви це добре знаєте, тепер уже проходить не ними...