осіннього вітру заговорили мальтавернські сосни, і вони разом із нами оплакували маленьку дівчинку, заживо кинуту дикому звірові, але не просто зжер її дикий звір, як діву Бландіну а була вона віддана на найстрашнішу наругу, яка тільки може випасти на долю Божого творіння, і останній її погляд був спрямований на спотворене нелюдське обличчя... Мама озвалася знову:
— Якщо я правильно зрозуміла цю особу (цією особою була Марі), ти взяв собі в голову, ніби я доручила малій шпигувати за вами, поки мене не було. Невже ти вважав мене здатною на таке? Правда, я їй багато чого розповідала. Ми жили з нею так дружно, коли я бувала в Мальтавер-ні без тебе! Вона знала всі мої страхи, відтоді як ця особа ввійшла в твоє життя. Бо ж ми тільки про тебе й балакали. Але якщо мала тоді за вами підглядала, то не тому, що я її про це просила, ні, це вона сама, з власного почину. Ніколи б я не повірила, що дівча її літ може так ревнува
1 Християнка, кинута на розтерзання диким звірам 177 року в Ліоні.
ти. Вона сама розповіла мені, як вона страждала через тебе того вечора і тієї ночі, вона мені розповідала все. Ми одна одній розповідали все. А знаєш, я не була ревнива. Я б віддала своє життя, якби ти полюбив її. Вона вірила, що ти все ж колись полюбиш, і навіть мене змушувала в це вірити. Найжахливіше, що все це правда, ти таки її полюбив за годину перед тим, як її зґвалтовано й задушено...
— Так, і любитиму до кінця своїх днів, берегтиму її, носитиму в своєму серці цю бідолашну маленьку Вошку, єдину мою любов.
Нараз я почув, як мама сміється. Так, вона сміялася. Вона сказала:
— Знаєш, як вона помстилася за те, що ви її називали Вошкою? Так ось, цю особу вона інакше, як ключка, не називала: вона, бувало, чула, як я побиваюся через дівчину, "котра підчепила тебе на ключку"...
Цього разу ми довго мовчали, потім мама заснула. її подих був хрипкий, здавалося, він ледве проривався крізь усе ще не пролляті сльози. Я не спав, подумки я повторював уже пройдений шлях, свій стражденний шлях: перша зупинка — смерть брата, друга зупинка — зґвалтована дівчинка. Кволий, беззбройний, чи стане в мене снаги ступити ще хоч крок? Ах, лягти на голу землю, в заповітному куточку Мальтаверна, що його я в дитинстві називав "відрада". Чому "відрада"? Простягтися й чекати, аж поки засну безпробудним сном.
Нарешті задрімав і я. Коли прокинувся, мами в кімнаті не було. Певне, пішла на месу. Я й не пробував молитися. Це не було бунтом, але після такого нещастя відчуваєш порожнечу — не те щоб відсутність, ні, просто немислимо, що там хтось є, і одначе він є: така таємниця віри, нерушимої в тих, на кого зійшла її благодать, віри, здатної устояти навіть перед убивством маленької дівчинки, цим убивством, на саму думку про яке мені хочеться вити протягло й монотонно, як замучена тварина.
Прокинувшись, кожен із нас повернувся до своєї скорботи, замурувався в ній знову. Щоб уникнути надокучливості газетярів (мої свідчення опубліковано в часописах), сьогодні вранці я вирушив полювати на припутнів. У Шікані мене ніхто не знайде. Крім того, вбивця сидить за гратами, він признався, і вся ця історія вже витиснута іншим. Найголовніше було знайти силу, щоб продовжувати свою власну історію, вирішити, в якому напрямі йти далі. Марі написала, що мені слід поїхати до Парижа, як тільки я почуюся на силі: "...вирвати коріння,— твій Баррес 1 оголосив це злом, але це єдине зцілення, єдина надія на одужання після завданого тобі удару. Звичайно, хоч би де ти був, усе, що сталося, назавжди залишиться в тобі, але, можливо, тебе наділено даром, що так захоплює тебе в інших, даром оживляти минуле, добувати його з могили. Знаєш, що каже про тебе Сімон Дюбер з упертістю трохи втомливою, та зрештою чарівливою? "Він буде великою людиною, ось побачите!" — запевняє він. За це я люблю його; попри всі його негарні риси, риси розбещеного селюка, попри те, що ви у своєму Мальтаверні обернули його на потвору. Він вірить у тебе. Він любить тебе не так віддано, як ти уявляєш, іноді навіть ненавидить, але він у тебе вірить. Коли в нас вірять інші, ця віра вказує нам правдивий шлях. Слідом за Донзаком ми з Сімоном вказуємо тобі твій шлях, і поза ним правдивої дороги для тебе немає.
Єдина перешкода — це твоя мати, і повір, я не стану тобі радити не рахуватися з нею. Якщо я й відчуваю докори сумління, згадуючи нашу історію, то лише через цю бідолашну "пані", котру я так немилосердно спрощувала, повіривши в образ, створений тобою і Сімоном. Пам'ятаєш, я казала тобі з приводу її частих поїздок до Мальтаверна, що "вона зраджує тебе з твоїм маєтком"? Що ж, тепер ми знаємо, вона зраджувала тебе з Вошкою — а все з любові, хоча ні плоть, ані кров тут були ні при чому".
Так, нарешті я це збагнув: стара жінка вилила на дівчинку всю свою ніжність, яка в її житті нікому не була потрібна, хіба що чоловікові, але він був їй фізично огидний, або мені, однак я став для неї істотою незрозумілою, приналеж-ною до іншого поріддя, дарма що вийшов з її лона; сама моя присутність ще більше поглиблювала безодню самоти, в якій потонула б нещасна "пані", коли б не було маєтку, що підтримував її на поверхні, і благочестивих повинностей, що позначили, як віхами, всі її дні... Але була ще та дитина, котру я ненавидів, але котра любила мене, і котру вона полюбила.
Так, обійти цю перешкоду було нелегко. Мама схвалюва
рі нгію і в космополітичній атмосфері Парижа вироджуються в марних мрійників або авантюристів, позбавлених твердих засад, опанованих прагненням пробитися в житті. Вистояти перед розтлінним впливом довколишньої дійсності можуть, з погляду Барреса, лише люди, міцно зв'язані з місцевими та родинними традиціями, з рідним фунтом.
ла моє бажання їхати до Парижа, але прохала почекати ще бодай рік. Звичайно, я можу готувати свою дисертацію і в Бордо. Ніби справа була тільки в моїй дисертації! Йшлося про моє життя (у кожному разі, в цьому я переконував себе). Треба було спробувати останній шанс, вирвати себе з корінням із цієї землі, де мене вражено в саме серце, зробити дослід пересадки — як у нас кажуть, "пікіровку", рослини в інший грунт — задля ідеї, яку навіяли мені не лише Донзак, Сімон і Марі, але й ділки, з яких я був родом: ідеї використати свій страшний дар, зробити так, щоб з нього навіть крихти не пропало. "Навіть крихта не повинна пропадати",— казали іноді нам, дітям, але тоді йшлося про скибку хліба чи недогарок свічки. А тепер для мене не повинно пропадати те, що я вистраждав сам і змусив вистраждати інших: і ця дівчинка, кинута вбивцею в річку, що тече під вільшняком і тектиме в мені до останньої смертної години, і моя мати, що пригнічує всіх, але сама тепер пригнічена горем. На цей капітал і доведеться мені жити. Все, що може ще зі мною статися, хоч яка довга була б моя дорога, зостанеться поза фатальним колом, що замкнуло цей період мого життя.