Помовчавши, Марі прошепотіла:
— Яка катастрофа для твоєї матері!
— То ти її розумієш?
Так, вона її розуміла. Більше ми не розмовляли. Іноді вона брала мене за руку і злегка стискувала її, ніби нагадуючи про свою присутність: не бійся, я тут. Так говорила мати, коли мені бувало страшно. Марі знала про цю мою хворобу, вона спостерігала її в одного зі своїх старих.
— Ти сказав Сімонові, що я звикла до старих... Він переказував їй геть усе!
— Так, він переказує все. Отож, одного мого старого просто душили привиддя, що їх він сам собі вигадував.
У Вілландро, де ми зупинилися заправитися пальним, люди біля гаража щось палко обговорювали. Сідаючи до керма, водій сказав нам:
— Цей мерзотник признався, що задавив її. Спершу
1 Шарль Боварі — один із героїв роману Флобера "Мадам Боварі" (1857).
сховав тіло в овечій оборі, а вночі довіз візком до Юра і кинув у чорторий, вище млина.
Я затулив обличчя руками, не тому, щоб сховати від Марі мої сльози, а щоб не бачити більше цього клятого світу, піти з якого їй бракувало мужності.
Мама сиділа у вітальні, віконниці були причинені. Вона мовчала, ніби вражена громом, і навіть не звернула уваги на Марі. Та й чи впізнала вона її?
— Я не хотіла, пані, щоб він їхав сюди сам після такого удару.
Мама пильно на мене глянула:
— Це був удар для тебе?
— Так, ще страшніший, ніж ти гадаєш: це ж бо мене злякалася дівчинка, від мене кинулася тікати, як навіжена.
Мама кілька разів втомлено повторила:
— Що це ти городиш?
Але скоро вона нашорошилася. Коли я скінчив, вона мовила:
— Тепер, коли злочинця затримано і він признався, не варто тобі нічого казати: все це залишиться між нами.
— Ні,— не погодилася Марі,— це важливо для цього нещасного. Аленове свідчення доведе, що дівчинка справді злякалася, що вона бігла бігом через ліс, що все сталося так, як він розповів, хоча йому й не повірили: ця маленька дівчинка задихана, знесилена...
— Так,— сказав я,— певне, вона зовсім задихалася, це її й згубило.
Я хотів одразу піти до жандармерії, але тепер, за словами мами, жандарми всі були на млині: вбивця показував, куди він кинув тіло. Я не хотів чекати. Мама сама попросила Марі:
— Ви не залишите його?
Я зацікавив їх куди менше, ніж гадав. Вони затримали вбивцю і збиралися виловити тіло. Я вважав за свій обов'язок розповісти, як злякалася мене маленька Серіс, але бригадир, що допитував мене, очевидно, не надав моїм словам бодай найменшої ваги. Для них це була вже справа розв'язана. Повернувшись додому, я проспав дві години як убитий. Я дізнався, що під час мого сну мама і Марі розмовляли про мене чи, скоріше, Марі намагалася пояснити мамі, що за мною треба пильнувати. Либонь, вона зрозуміла, що переконала маму, бо о шостій годині поїхала на станцію, не побачившись зі мною.
— Але,— запевнила мене мама,— тепер вона за тебе спокійна.
Пробуджена Марі тривога охопила й маму і хоч трошки відвернула від думок про маленький труп, що ввижався їй невідступно. Вночі мама прилягла на Лоранове ліжко, щоб бути поряд зі мною, і тоді я зробив несподіване відкриття: виявляється, з маленькою Серіс її єднали зовсім не ті ниці розрахунки, що їх я їй приписував: вона ніжно прихилилася до дитини без матері, і та теж була до неї прихильна.
— Але ти не знав, та й не міг знати, бо ж мені і заказано говорити про неї, про те, яка велика любов була її до тебе.
— її любов до мене?
— Так, це здається неймовірним, бо ж вона мала всього дванадцять років. Я б ніколи не подумала, що це можливо, або, певне, була б шокована, якби сама не бачила цього поклоніння, цієї ніжної відданості, зовсім ще дитячої і водночас уже жіночої, хоча, звичайно, цілком чистої і невинної. Мені це вже відомо, зі мною вона говорила про тебе без угаву. Знаєш, що допомагає мені не ремствувати проти наруги над невинним дитям? Я кажу собі: зараз вона бачить, що ти перестав її ненавидіти, плачеш за нею і ніколи її не забудеш, вона тепер для тебе не Вошка...
— Але ж вона не знала, що я називав її Вошкою?
— Знала. Сам розумієш, не я їй про це розповіла. Нума Серіс почув про це від Дюберів, гадаю, від твого любого Сімона, і якось увечері, коли був п'яний, розповів дівчинці. Як вона плакала, як плакала...
Тепер плакали ми з мамою. Глупої ночі ми плакали удвох, мама і я, не в змозі примиритися з моторошною реальністю, з тим, що витерпіло тіло нещасної дівчинки, з усією цією скверною, з цим паплюженням...
— Алене, ти прочитав усі книжки, ти знаєш усе, що написано про зло, яке допущене Богом; навіщо ж, якщо це дитина, маленька дівчинка, навіщо, перш ніж умертвити її, треба було віддати і тіло її, і душу сліпій тварюці? В чому сенс випробувань, через які проходять діти мало не щодня? І ми ще знаємо тільки те, про що пишуть у газетах. Але щодня, повсюди, у цілому світі...
Вона замовкла, чекаючи відповіді. А я плакав над маленьким зганьбленим тілом, що його ніколи не зможуть омити всі води Юра. Нарешті я сказав:
— Можливо, зло втілене в комусь одному.
— Значить, цей один існує, його було створено, цю владу йому дано.
— Мамо, іншої відповіді нема, тільки це наге (бо Він був нагий), обпльоване, прибите до хреста тіло, над якими насміхалися книжники,— Тіло Господнє. Відповідь цю дівчинка вічно зберігатиме в своєму серці. Віднині і во віки віків. І скоро ми пізнаємо те, що відчуваємо щоразу, причащаючись цього оскверненого, розп'ятого і уславленого Тіла.
— Так, я вірю, вірю.
Я почув її ридання, вперше в житті почув, як вона ридає з любові.
— Я любила це дівча, як не любила нікого, навіть тебе. Я казала їй: "Ти повинна стати освіченою, я ніколи ні про що не могла побалакати з Аленом. У нашому колі нема підхожих жінок для такого хлопця, як він". І ось, хоча вона скінчила лише початкову школу, дівчина стала брати лекції у нашого вчителя, а він дуже освічений, скоро захистить дисертацію. І ще вона вивчала латину в кюре, він розтлумачував їй питання, що тебе цікавлять. Він також тепер ними цікавиться. Бідолашний пан настоятель, ти й гадки не маєш, як ти впливав на нього. Я заважаю тобі спати. Треба спати, мій любий.
— Я не хочу спати. Головне, щоб ти була коло мене. Ми лежали якийсь час мовчки. Під поривами нічного