Старосвітський хлопчина

Страница 40 из 52

Франсуа Мориак

Я роздратовано перебив Марі:

— Ти висміювала мене перед матір'ю! Тобі хотілося похизуватись, взяти над нею гору, розчавити її і ти скористалася мною.

— Що ж,— сказала вона,— не стану приховувати, я дістала гостру насолоду, зводячи ці рахунки, я дозволила собі втіху грубіянити на всі заставки. Вищим зухвальством було б сказати їй те, що крутилося в мене на язиці: "Ваш син прохав моєї руки, але заспокойтеся, шкода й мови про те, щоб я погодилася: я люблю Алена, а не його багатство, що викликає в мене жах, не його середовище, що мені огидне..." Я могла навіть визнати, що різниця в літах може бути загрозою нашому щастю, і для мене більшою мірою, ніж для тебе. Так... Але, Алене, це означало б видати їй секрет, зняти з неї величезний тягар, вона зразу б стала господинею твого життя, а ти позбувся б обмінної монети, якою я тебе забезпечила, бо ж твоя мати ладна згодитися на все, аби лише я зникла. Отож треба було вести далі гру, і я зіграла її до кінця. Спершу я з нею не сперечалася, я навіть визнала слушність її резонів. Я погодилася, що з погляду суспільства і навіть з будь-якого погляду я не є тією дружиною, про яку мріє мати єдиного сина, та ще такого багатого, як ти... Хіба лише,— додала я,— з однією метою — вирятувати його від гіршого зла...

— О! — обурився я.— Маю надію, ти не кинула їй у лице обвинувачення в пристрасті до землі, не згадала про Нума Серіса, Вошку?

— Ні, я нічого не кидала їй у лице, я все подала вельми ґречно — так, щоб вона не пішла, грюкнувши дверима. Я мала ту винагороду, що тепер усі пута, що зв'язували тебе, порвано, але призналася, що визволила тебе ще не до кінця: я пояснила, як неважко було б довести тобі, що не треба ніякого чаклунства, щоб спостерігати за тим, як ростуть сосни, а вони ростуть самі собою, щоб змушувати орендарів збирати живицю і класти собі до кишені грошики. Замість гноїти дерева, що їх давно б треба вирубати і на більшу вигоду замінити новими, я б навчила тебе провадити регулярні поруби й забезпечила б тобі величезний річний прибуток, з якого нині вашим орендарям нічого не перепадає... Але ми, сказала я, всі ці порядки змінимо — виторг за проданий ліс ми ділитимемо з орендарями. Так ми поклали собі, Ален і я...

— Але ж це неправда,— гукнув я,— не могла ти сказати їй таку брехню!

— А от і сказала! Зробила собі таку приємність.

О, цей недобрий голос Марі, я не раз його чув, коли на мить проривалася гіркота, що накипіла в неї за роки її безрадісної юності, але тільки зустріч з моєю матір'ю повалила всі загатки і хлюпнув цей потік, що обілляв заодно й мене. Я раптом опинився на боці своєї матері. Я зрозумів це з крику, що вихопився в мене:

— Та в що ти втручаєшся!

— Ага! — гукнула вона несамовито.— Он воно що! Це сильніше, ніж Герміонине "хто тобі сказав?" 1 Що ж так обурило тебе: образа, завдана матері, чи ідея поділити з орендарями гроші за поруб сосен? То, значить, через те, що я хотіла забрати у тебе цю кістку, ти показав раптом ікла! О, ти справжній син своєї матері! Біжи, втіш її! Я пробурмотів:

— Марі, люба...

Я хотів обійняти її, але вона мене відштовхнула: вона була в нестямі.

— А ось чого ти, певне, ніколи не зумієш — це поводитися з жінками як чоловік: цього навчити годі.

Спершу я не відчув удару і стояв нерухомо, опустивши руки. Мабуть, вона побачила моє перекошене обличчя і миттю протверезіла. Вона застогнала:

— Алене, хлопчику мій...

Але тепер настала моя черга відштовхнути її, і я щосили грюкнув вхідними дверима.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

На дуби Шікана ллє дощ. Від безугавного плюскоту самота цього загубленого в ландах куточка здається ще повнішою. Я маю притулок — манюпісіньку їдальню, складену з соснових колод і криту сухою папороттю, вона зливається з халупою і не відстрашує припутнів. У кімнатці коминок, колись у ньому смажили для Лорана жайворонків, настріляних ним у полях Жуано. Він не любив полювання на припутнів: адже воно змушує мисливця сидіти нерухомо. Ось уже чотири роки, як він лежить непорушно, бідолашний хлопець, непорушно лежить те, що від нього зосталося. Те, що зосталося від цієї молодої, повної життя істоти... Ніщо ні до чого не приводить у цьому світі. Але очевидність цієї істини безсила проти туги, зродженої певною надією — нещастям уже доконаним, непоправним, яке доведеться мені нести ті шістдесят років, що я відпустив собі для життя. Спробую здолати цю тугу, знову взявшись у цьому зшитку за нашу історію від того місця, де я її урвав, переживаючи її знову, хвилю по хвилі, до останнього нищівного для мене удару.

Отож двері Марі зачинилися за мною; все скінчено, цього разу все скінчено без вороття. "Алене, хлопчику мій!" її останній заклик розлютив мене замість зворушити. Ні, я не "твій хлопчик". Хоч яка ти стара, ти все ж не могла б бути моєю матір'ю. Я спускаюся вулицею Егліз-Сен-Серен, я біжу до мами, хтозна, може, вона вже при смерті. Вона іноді скаржиться на серце й часто каже: "В нас у роду вмирають від серця". Луї Ларп, який очікував мене на сходах, попередив, що в пані мігрень і вона не обідатиме. Не стукаючи, я заходжу до неї в кімнату. Вона лежить, але не в темряві, як буває в найважчі дні. Лампа коло її узголів'я запалена. Вона дуже бліда, всміхається мені й нібито спокійна. Я намагаюся не зрадити себе, але невже вона не помітить, що я вражений? Вона пригортає мене до себе, і я заходжуся риданнями, ніби в колишні часи, коли я діставав прощення після спалаху гніву, і вона казала: "Ти вмієш каятися?"

— Що з тобою, любий мій?

— Я знаю, тобі завдали болю.

— Ах, ти знаєш? Так, болю... але також і полегкості. Чи не байдуже, що думає про нас ця нещаслива дівчина? Головне, що в душі своїй вона розуміє, яка непереборна відстань лежить між нею і тобою, тепер я спокійна...

— Вона сказала тобі, що відмовилася?..

— О! Не остаточно, але я зрозуміла: вона вирішила зіграти шляхетну роль. Це вона не бажає твоїх грошей, твоїх земель, твого буржуазного середовища. Це вона тобі відмовляє, розумієш? (Мама засміялася, настільки це здалося їй безглуздим.) Ну що ж, я дуже рада!

Отже, все сталося не так, як розповіла мені Марі. Вона зобразила переді мною напіввигадану сцену. Навіщо? Щоб помститися за те, що зазнала поразки? А вона, звичайно, зазнала її, оскільки до мами вернувся спокій.