і моторошно проникливий. її привабило й зворушило в мені, як усіх, хто мене любить, саме те, що відштовхувало решту. Проте я ошукав її, сам того не бажаючи. Я так люблю книжки і так мало їх купую, я так довго вагаюся, перш ніж наважитися на купівлю — одно слово, я так нездатний витратити хоча б франк, та ще й так погано вдягаюся — завжди в тій самій краватці стрічкою, що вона прийняла мене за бідного студента. Згодом я дізнався, що її все-таки здивувало моє пальто, хоча вже добряче обшарпане, але явно пошите на замовлення, і дорога шкіряна тека з ініціалами. Але важко було уявити, що я маю кишенькові гроші. Вона подумала, що я син якихось зубожілих або скупих сільських мешканців, і відклала для мене кілька перших видань.
— Заплатите наступного місяця,— сказала вона.
Я не став її переконувати в протилежному і, звичайно, не з лихої спонуки. Можливо, то був сором? Ні, скорше, щастя почувати себе любленим за самого себе, знати, що можу подобатися такій чудовій дівчині, яка й не підозрівала в мені спадкоємця Мальтаверна. В ті рідкі вечори, коли мама посилала мене подивитися, як танцюють інші, я добре знаю, що всі позирають на мене тим самим поглядом — невидимий ярличок, наліплений до мого смокінга: тисячі гектарів ланд, нерухоме майно. Та сама покірна усмішка в усіх, ті самі спроби побалакати "про те, що вважається цікавим". А уявлення цих ідіоток про "інтелектуала"!.. Ні, навіть думати про це не хочеться. Досить, якщо Донзак зрозуміє, яким несподіваним щастям від першого ж дня стала ця дівчина, що з такою любов'ю дивилася на бідного, як їй здавалося, студента. Моє небажання виходити разом із нею на вулицю — про це дізнавсь я згодом — вона пояснила побоюванням скомпрометувати її, таким ангелом я їй видавався; потім ми немало посміялися з цього. Але справжньої причини я їй не відкрив та й сам не дуже був її певен. Річ, звичайно, була і в тому, що досить нам вийти з темного грота книгарні, як міф про бідного студента розвіється, але головне було те, що я не відділяв Марі від книгарні, з якою сам поєднав її, так само як не відділяв панну Мартіно від її скакуна.
Я був захищений від неї і водночас міг тішитися нею, немовби бачити її в чарівній півтемряві книгарні вже само по собі було для мене втіхою. Тут не поставала переді мною ні одна з тих мерзенних проблем зовнішнього світу, що їх, звичайно, я не годен був розв'язати.
Така ситуація могла б тривати безконечно, хоча б тому, що Марі сама її прийняла: вона відповідала тому образові, що його вона витворила в серці своєму, тій самій властивості, яку вона називала "noli me tangere" К Якби не випадкова^ зустріч... Але я не вірю в випадок, а збіги, мабуть, доводять, що в нашому житті й справді все наперед визначено.
Хоча душею книгарні Барда була Марі, господар і Балеж не схвалювали, що вона дозволяє багатьом клієнтам, а я був у числі постійних, порпатися в книжках, які вони не купували. Завдяки їй книгарня набула вигляду описаного в романі Анатоля Франса "Під берестами" книгарні Пайо, де пан Бержере щодня сходився зі своїми друзями. Марі розповіла, що їй довелося особливо палко боронити мене і ще одного молодого вчителя з Таланського ліцею, котрий проводить у Барда всі вечори щочетверга, в єдиний свій вільний день. Саме того дня я ніколи не приходив до Барда: четвергами книгарня була напхом напхана.
— Він такий самий відлюдько, як ви, він ні з ким не знайомий.
— Але ж він знайомий з вами,— заперечив я не без досади.
Ця досада викликала в неї усмішку, вона подумала, що я ревную. Чи було це так? У кожному разі, я відчув ревнощі, одразу напустив на себе стражденний вигляд: я гадав, що закохуються механічно, так само, як, за Паскалем, стають істинно віруючими.
Мене турбував вік незнаного суперника. Він був на кілька років старший за мене. Він будив у неї жаль цілковитою своєю самотою і безнадійною гіркотою, що пробивалася в його мові,— здавалося, в юності він зазнав якогось непоправного нещастя. Вона говорила про нього зі співчуттям, і це співчуття зростало в міру того, як зростав мій сум, цього разу щирий, я справді засумував, і скоро Марі не витримала. Ми були з нею самі, сховані від чужого ока полицею з держаними книжками. Вперше вона взяла мою руку й затримала її в своїй.
— Подумати лишень,— сказала вона,— я навіть не знаю, як вас звати. Я знаю тільки першу літеру, я бачила
1 "Не торкайся до мене" (латин.) — слова Христа (Євангеліє від Іоанна, XX, 17), звернені до Марії Магдалини, яка побачила його після воскресіння; вживаються для означення чогось сокровенного, що можна осквернити доторком.
ініціали на вашій течці. Які ж імена починаються на "А"?.. Вас же звати не Артур, не Адольф? А може, Август? Або Августін?
Я майже торкався вустами її маленького вушка. "Ален..." — прошепотів я, ніби йшлося про велику таємницю, і вона повторила: "Ален", наче боячись забути.
Я запитав:
— А як ви мене називали, коли думали про мене?
— Ніяк не називала. Ті дні, коли ви не приходили, я думала: "Сьогодні ангел не прийшов..."
— Ах! — зітхнув я.— І ви також?
Я згадав те надвечір'я в Мальтаверні, коли Сімон сказав мені: "Ви ангел!" Так, я подумав про нього саме тієї миті, коли він от-от мав знову воскреснути в моєму житті! Мені самому це здається таким чудним, що я підозрюю: чи не вигадав я, сам того не усвідомлюючи, цю історію й так складно її побудував? Таж ні, все сталося саме так. Пам'ятаю, я кинувся до виходу, навіть не попрощавшись, а Марі йшла за мною, промовляючи півголосом:
— Що з вами? Що з вами? Я не хотіла вас образити...
— Дівчата не люблять ангелоподібних хлопців,— сказав я. (Ми стояли з нею поруч на порозі. Ні одного покупця в книгарні вже не було.) — А втім, вони мають рацію.
— Тому що є злі ангели?— запитала Марі. Вона силувано засміялася, намагаючись розвіяти хмарку, що виникла між нами.
— Ні, злого ангела вони б любили. Він завдав би їм страждання...
— То вже як яка дівчина,— сказала вона.— Мені ніколи не подобалися грубіяни. Я завжди їх боялася.
— А я здаюся вам безпечним.
— Ви ображаєтеся на кожне моє слово.
— А цього вчительочка з Таланса, що приходить щочетверга, ви не боїтеся?