— Та між ними невелика різниця, менше десяти років. Він почекає!
Панна Аділа, либонь, відповіла тільки губами, я нічого не почув. Глуха репетувала й далі:
— Без дозволу матері він не одружиться. Чекатиме, скільки треба...
О Боже! Поговоримо про мене і Жаннету. Про це подей-^ кували в околиці, як колись про заручини французького дофіна й іспанської інфанти. Але цього разу мали на увазі мене самого; Лоранові ця небезпека вже не загрожувала. В тому, що для мами все вирішено, я не мав сумніву. А тут ще й дівча за мною бігало, це страшидло, зі мною загравало. Отже, й воно про це думало. Саме в ті дні я вперше засоромився свого неуцтва, своєї байдужості до всього, що торкалося соціального питання. Я поклав собі прочитати Жореса 1, Геда 2, Прудона 3, Маркса... Для мене це були тільки імена. А все ж, що таке власність, я знав краще, ніж вони. Хай би навіть вона була злодійство 4, на це мені начхати, але вона розтліває, збезчещує людей.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Через два роки я починаю в Бордо нового зшитка. Першого Донзак випрохав у мене й повіз до Парижа, де він уступив до кармелітської семінарії5. Задля нього я знову
1 Жорес Жан (1859—1914) — діяч французького і міжнародного робітничого руху, фундатор французької соціалістичної партії, борець проти мілітаризму.
2 Гед Жюль (справжнє ім'я Матьє Базіль, 1845— 1922) — діяч французького та міжнародного робітничого руху, один із засновників Робітничої партії і один із лідерів II Інтернаціоналу.
3 Прудон П'єр-Жозеф (1809—1865)—французький соціаліст, теоретик анархізму.
4 Мається на увазі відоме визначення з першої праці Прудона "Що таке власність?": "Власність — це злодійство".
5 Семінарія Католицького інституту, розташована в колишньому монастирі кармелітів на вулиці Вожірар у Парижі
вирішую . вести далі цього щоденника. Щоденника? Ні, це струнка впорядкована розповідь про те, що я черпав день у день у нашій з мамою історії протягом двох років. Але передовсім це спроба з'ясувати, ким же я став по Лорановій смерті.
Ким я став? Чи став я іншим? Хлопець двадцяти одного року, котрий готується в Бордо на диплом ліценціата словесності, чим різниться він од підлітка, яким я був колись? Він той самий і приречений залишатися тим самим, якщо тільки я не помру молодим, як Лоран. Стариган із Мальтаверна, котрий живе в мені, посяде в негласній історії великих ланд місце старигана з Лассю, але і в вісімдесят років він залишиться таким самим, яким я є тепер, а якийсь хлопець-поет 1970 року буде здалеку дивитися на нього, завмерлого на порозі й обернутого в камінь.
Лоранова смерть змінила не мене, а мій побут. Кілька місяців я жив як сам не свій. Мама все взяла на себе, дбаючи тільки про моє тілесне здоров'я. Я мав "затемнення в лівій легені". Вона не заспокоїлася, поки не добилася для мене звільнення од військової служби. Я був радий, хоча паленів із сорому. Зрештою я ще більше здичавів і злився на маму. Вона ж, здихавшись нарешті своїх тривог, що день то більше припадала душею до Мальтаверна. Цього року ми придбали авто, марку "діон-бутон", і вона раз у раз вирушала в село на кілька днів. Відстані більше як не існувало. Ще торік, щоб попасти до Мальтаверна поїздом, доводилося двічі пересідати. Вже під склепінням Південного вокзалу ми відчували себе відірваними од дому. Великі ланди, єдина моя батьківщина, були далекі, мов зірка. А тепер я знав, що вони починаються одразу, як виїдеш з Бордо, і по шосе, якщо не підведе мотор і ми не розіб'ємося, можна за якихось три години подолати сотню кілометрів, що відділяють Бордо від Мальтаверна.
Я пишу про що завгодно, аби не торкатися болючої рани, що все ятрилась після смерті Лорана. Що сталося між мамою і мною? В чому я можу дорікнути? Вона все бере на себе, звільняє мене від усього. Коли вона, як тепер, перебуває в Мальтаверні, я маю в Бордо волю, невідому жодному студентові — куховарка і лакей до моїх послуг. Якщо я не здатний скористатися з цієї волі, то вже ніяк не мамі я повинен дорікнути.
— Чому в тебе нема друзів? Чому ти відмовляєшся від запрошень або підпираєш стіни замість танцювати?
Я не танцюю тому ж, чому не полюю. Це те саме...
Ні, зовсім не те саме. Те, що я зараз розповім, уже пережите, а не історія в її становленні, хоч історія все ще триває. Донзак зуміє уловити різницю між витлумаченим і обробленим мною документом і тим, що день у день, сторінка за сторінкою прибирає лик неминучої долі. Донзак зуміє витлумачити брехню, що нею обертається моє замовчування, і без мого відома перетворить її в правду, ту правду, яку я сам хотів би вирвати з себе, якої я домагаюся із страшною для мене пристрастю, страшною тому, що йдеться про маму, бо я її поступово викриваю; і в міру того, як розкривається її правдивий образ, мені стає лячно.
Але нині я вже не сам. Я більше їй не підвладний. З'явився хтось. Хтось. Усе почалося у книгарні Барда, в Пасажі, що з'єднує вулицю Сент-Катрін з майданом Комедії. Я не зразу набрів на цю похмуру печеру, захаращену книжками. Мій книгар був Фере, на Інтендантському бульварі. У Барда видання "Меркюр де Франс" 1 займали краще місце. Письменство тут було в пошані. На вітрині лежали збірки сучасних поетів.
Я заходив сюди дорогою з університету майже щодня відтоді, як я побував тут уперше, і гортаючи нову книжку — "Імораліст" 2, так захопився читанням, що здригнувся з несподіванки, почувши в себе над вухом жіночий голос:
— Навіть якщо у вас нема зайвих грошей, раджу вам її купити. Це перше видання, а перші видання Андре Жіда...
Я звів очі й побачив у присмерку цієї печери панну Марі, що продає книжки і взагалі порядкує всією книгарнею (сам Бард сидить за касою, а Балеж, горбатий прикажчик, робить усю чорну роботу). Панна Марі в своєму чорному халаті намагається бути непомітною, але тільки не для тих, на кого кине вона погляд, як, скажімо, того першого дня на мене. І який погляд! Ніжний і водночас насмішкуватий
1 Видавництво, засноване наприкінці XIX віку групою письменників символістського кола, спеціалізувалося в основному на творах сучасних авторів.
2 "Імораліст" (1902) — роман французького письменника Андре Жіда (1869—1951), що справив великий вплив на багатьох письменників початку XX віку.