— Я проведу вас до брами, пане настоятелю.
Туман, піднімаючись над річкою, не доповз ще до алеї. Священик мовив:
— Відчувається осінь.
Я промурмотав, не знаю, зі співчуттям чи злосливістю:
— І ціла зима ще для вас попереду...
Він не озвався. Помовчавши, запитав, чи знаю я, коли Сімон від'їздить.
— Я тебе не питаю коли. Але просто — чи ти знаєш?
Я нічого не відповів. Він не наполягав, але коли ми вже підійшли до брами, я запитав, чи править як завжди він ранню месу о сьомій.
— Можна, я прийду прислужувати завтра?
Він зрозумів, схопив мене за руку й відповів, що чекатиме на мене.
— Я прийду трохи раніше, щоб устигнути сповідатися. Можливо, й мама прийде.
— Ні, завтра не її день.
Він мовив це якось похапцем, ніби поспішаючи мене заспокоїти й заспокоїти самого себе. Більше ми не вимовили ані слова аж до дверей його будинку. Там він сказав упівголоса:
— Я помилився. Я запротестував:
— Ні, ні, пане настоятелю. Але він повторив:
— Я завжди помилятимусь.
1 Баррес Моріс (1862 — 1923) — французький письменник, автор трилогій "Культ я", "Роман національної енергії" та ін., повісті "Неопалима купина". В його творчості публіцистична критика Третьої республіки поєднується з послідовним вираженням реваншистських настроїв, з пропагандою націоналістичних ідей.
— Тільки не в найголовнішому, пане настоятелю.
— Що ти маєш на увазі?
— Ви виріте в те, що робите. Може, ви вливаєте нове вино в старі міхи, ті, які придбали ще в семінарії. Але це нове вино ви оновлюєте щодня всупереч старим міхам і старій теології, що тріщить по всіх швах.
Священик зітхнув, легенько пом'яв мене за вухо, пробурчав:
— Юний модерніст! — І лагідно додав: — До завтра!
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ
Ранкова меса, жахлива сцена, що розігралася між Дюбе-ром і мамою, коли вона дізналася, що Прюдан відвіз Сімона на поїзд у Вілландро,— усе це витіснено з моєї пам'яті подіями, що сталися в Мальтаверні через кілька днів потому. Але з чого почати? Бачу себе на дорозі, одного звичайного вечора, на дорозі з Жуано. Здається, сходив місяць. У кожному разі, в моїх споминах панує місяць. Тиша стояла така, що, проходячи мостом, я чув, як біжить по старому камінні Юр. Легесенький лагідний хлюпіт. Усюди в цю пору, принаймні якщо вірити моїм улюбленим книжкам, єднаються живі істоти. Оскільки дано декорації, то має бути дана й п'єса. Чому ж я осторонь? Тому що даруються нам тільки декорації, решта — це вже наша справа, а я, я у вісімнадцять років не мав снаги. Снаги на що? Ні на те, щоб померти, ні на те, щоб жити. Я почув квакання жаби і згадав, як незадовго перед смертю моя бабуся (між іншим, свята жінка) сказала, що краще бути жабою під каменем, ніж померти. Наче бути жабою під каменем — це не є вже щастя, наче існує більше щастя на світі, ніж тихо кликати свою самичку і злучатися з нею під камінням або в плетиві трав! Сьогодні мені здається, ніби я передчував, що вночі скоїться лихо. Річкова прохолода, яка війнула мені в обличчя, була подихом смерті... Але, може, все я просто вигадав.
Мама, загорнувшись у шаль, бродила алеєю. Певне, читала молитви, перебираючи чотки. Вона попередила мене, щоб я не галасував: Лоранові нездужається, і він ліг спати.
— Подумати тільки, що ти змушуєш нас жити в одній кімнаті, ніби в цій халупі кімнат бракує! Ніяк втямки не візьму, навіщо ти так робиш.
Вона не розсердилася. Тільки сказала, ніби виправдуючись:
— Ви ніколи не розлучалися.
— Цього хотіла ти, а не ми, у нас же з Лораном різні вподобання, нам нема про що балакати.
Мама вдалася до свого звичайного докору:
— Ти всіх вважаєш за дурніших себе!.. А ось хто справді дурень,— провадила вона несподівано люто,— так це Сімон. Подумати лишень, що він викинув за борт...
— Таж ні, нічого істотного він не викинув. При ньому залишилось усе, чого він навчився, його диплом бакалавра — все, чим він тобі зобов'язаний і з чого скористаються інші, якщо тільки це може тебе втішати.
— Не про це йдеться, ти добре знаєш!
— Але саме ця думка для тебе нестерпна. Ну, а доля Сімона тебе не дуже обходить, бо ти його не любиш. Не станеш же ти казати, ніби любиш Сімона? А навіть якби любила, ну, так, як заведено любити, як любить його пані Дюпор...
— Іди спати!
— Тоді б тобі було байдуже до безсмертної душі Сімона, бо ти любила б у ньому саме те, що смертне...
Вона підштовхнула мене до сходів:
— Іди, лягай тихенько, не збуди брата, і щоб більше я тебе не чула... Ця дитина вб'є мене.
Я заперечив, що рано ще лягати. Я прогуляюся парком.
— Одягнися. Буде з мене одного хворого. І як лягатимеш, не відчиняй вікна, Лоран кашляє.
— Він часто кашляє ночами,— сказав я.— Він кашляє уві сні.
— А звідки ти знаєш? За всю ніч ні разу не прокинешся.
— Я чув крізь сон.
Певен, що я цього не вигадав, пам'ятаю, як сам був вражений своїми словами і раптом відчув страх за Лорана; я хотів справити враження й несподівано став жертвою своєї ворожби, але тривога моя тривала лише кілька секунд. І ось я знову в молочному присмерку місячного вечора і такий самий, як завжди буваю в ту пору, стою і вбираю в себе дзюркіт Юра, і тихий шепіт ночі, схожої на всі інші ночі, і місячне сяйво, те саме, що омиє могильний камінь, під яким дотліватиме тіло, що колись було мною. Час плине, як Юр, а Юр завжди тут, і пребуде тут вічно, і повік не зупине своєї течії... Хоч вий із жаху. А як же чинять інші? Вони буцімто й знати нічого не знають.
А втім, я теж не знав, що ця ніч з усіма її незчисленними тривогами... Але про це треба розповісти, нічого не вигадуючи, і скласти для Донзака докладний звіт, протокольний запис. Я вернувся додому. Було це за рік перед тим, як мама надумала провести у нас електрику. Горіла одна-єдина лампочка, почеплена над більярдом. Я взяв свічник і піднявся до нашої кімнати, розташованої над маминою, до кімнати хлопців. Простора кімната в два вікна; наші ліжка стояли узголів'я до узголів'я, отож ми з Лораном хоч і ночували разом, але навіть не бачили один одного, до того ж він звичайно вставав на світанні. Вечорами, як ми були ще дітьми, він засинав, сидячи за столом, і його часто відносили в постіль на руках. Останні два роки він, як усі казали, "бігав", і тепер я вже спав як убитий, коли він, тримаючи в руках черевики, нишком прокрадався до кімнати. А вранці, як я прокидався, Лорана вже і слід пропав.