А й справді, що можна було з них витягти? З підручників, мабуть, це можна. В нашому колежі підручники для католицьких навчальних закладів було начинено сміховинними нісенітницями, і ми з Донзаком склали собі з них цілий репертуар. У кожному разі, не назвеш же зрадником того, хто розказує щось доступне всім. Сімон хоче вкусити від заказаного плоду. Настоятель запитав, чи він сказав про це мені.
— Я й сам зрозумів. Кості кинуто. Настоятель заперечив:
— Ні! Він до нас вернеться!
Я похитав головою. І прошепотів:
— Він пропав!
— Для нас, може, й пропав,— палко вигукнув пан настоятель,— але не пропав, бідолашне моє дитя, ні! Ні! Не пропав!
Він мені подобався цієї миті, наш бідолаха священик. Я запевнив, що вірю в це так само, як і він. А мама, очевидно, поклала собі мовчати, поки пані Дюпор перебуває тут. Але пані Дюпор дивилася на мене, не криючись: я відчував на собі її погляд. Тоді мама, котра в усіх випадках життя знає, як пристойно і як непристойно чинити, підвелася, змусивши підвестися всіх нас, окрім пані Дюпор, хоча тій, мабуть, стало ясно, що мама пропонує їй піти, правда пом'якшивши це словами подяки за повідомлені новини. Нарешті пані Дюпор устала, підійшла до мене і сказала:
— Приходьте до мене, поки не почалося навчання. Ми побалакаємо про нього.
Я сказав, що навчання почнеться за два тижні.
— Але у вас цього року пізніше, ви ж уже бакалавр. Сімон казав, що ви залишаєтеся в Мальтаверні пополювати на при путні в.
То вони про мене балакали! От кого, виявляється, я цікавив. Панна Мартіно про мене не балакала ні з ким.
— О, який же з мене мисливець!
— Тоді ще краще, у вас буде вільний час.
Вона усміхнулася стуленим ротом, як усі, кому треба ховати попсовані зуби. Священик, обурений, промовив владним тоном:
— Я проведу вас, пані! — і повів її до виходу.
Я рушив був слідом за пані Дюпор і паном настоятелем, та мама звеліла:
— Ні, залишайся!
Ми повернулися до вітальні. Вона впала в крісло і затулила обличчя руками. Щоб молитися чи щоб сховати свою лють? По-моєму, вона пробувала і молитися, і подолати свою лють, та все ж нарешті спалахнула.
Бідолашна мама, одне по одному в неї вихоплювалися слова, що їх я так боявся. Вона підбила підсумок усьому, що витратила на Сімона протягом десяти років. Що більше для них робиш, то більше вони вас обкрадають. Ах! Як нас ошукали!
— А втім, я прибільшую, мене-то не ошукали, я не мала ніяких ілюзій. Як каже пан настоятель, треба віддавати себе цілком і при цьому знати, що натомість нічого не дістанеш.
— Це, може, правда для пана настоятеля,— сказав я,— але ми — інша річ. Заспокойся, ти візьмеш своє з цієї скотини.
Мама сторопіла:
— З якої скотини?
— А стара в'ючна скотина Дюбер за триста франків на рік керує твоїми десятьма фермами і лише він сам-один знає межі наших маєтків, отож, як він піде сьогодні, ми залежатимем од ласки наших сусідів...
— Хто ж винен, якщо ти і твій брат нікуди не годитеся, якщо ви не здатні навіть запам'ятати межі...
— Ти добре знаєш — цього навчитися годі, треба тут народитися і жити тут безвиїзно. Ти сама не раз бачила, як Дюбер проб'ється крізь чагарі, поколупає землю там, де й знаку жодного нема, і раптом серед кущів ожини з'явиться межовий камінь. Ти без нього неспроможна обійтися. Він ще може тебе шантажувати, візьме та й заправить утричі більше, ніж ти йому платиш. І то ще буде сміховинно мало.
— Ну, це вже занадто! Він має житло, освітлення, опалення, він дістає молоко й половину свиної туші.
— Та він і не знав би, куди дівати ті гроші, яких ти йому недоплачуєш. Ось він і працює дурно.
Вона простогнала:
— Ти завжди тягнеш руку за ними, проти мене...
У ту хвилю повернувся пан настоятель. Він провів пані Дюпор додому і зробив вигляд, ніби йде до себе.
— Бач, вернувся сюди, а нам треба побалакати.
— У кожному разі, без цього простачка. Хвалився, що умовить Сімона, а зараз його виправдує і в усьому винуватить мене.
— Я нічого не обіцяв. Мені здалося, я знаю, про що треба балакати з Сімоном. І не помилився, але тепер уже пізно.
— У кожному разі, ми з вами зробили все, що могли.
Мама зверталася до священика. Вона вимагала схвалення, грамоти. Він мовчав; своєю худорбою, міцним селянським кістяком він скидався на Сімона: велика висхла снасть — і це грубе, ніби виліплене з глини обличчя, і очі, мов краплі поливи. Він мовчав, вона наполягала:
— Так чи ні? Хіба не зробили ми все, навіть неможливе? Священик півголосом кинув слово місцевою говіркою,
я навіть до пуття не знаю, як його писати: "Веіеои" (кінцеве "у" майже без наголосу, означає воно "можливо"). Це "Ьеіеои" вже за двадцять кілометрів від Мальтаверна не втямить жоден селянин.
— Ми хотіли дати церкві священика.
— Питання поставлено неправильно,— сказав священик.— Ми не можемо розпоряджатися життям ближнього, навіть як хочемо присвятити його Богові, а надто як він залежить від нас матеріально. Все, що ми могли зробити, вірніше, все, що я, як мені здавалося, бажав зробити для Сімона,— це зрозуміти, яка воля Божа стосовно цього хлопця, допомогти йому розібратися в собі самому.
Мене вразили слова священика: "як мені здавалося". Я не стримався і пробубонів:
— Ах, он воно що, а насправді ви мали інші мотиви! На маму знов найшов "припадок":
— Зараз же перепроси пана настоятеля!
Священик похитав головою: "Навіщо перепросини? Він мене нічим не образив".
Я глянув на нього і, повагавшись, нарешті сказав:
— Ви, пане настоятелю, брали, як і всі ми, участь у цій сміховинній комедії. Але при цьому ви пам'ятали про свій облуплений, вогкий церковний дім, де сидите вечорами в самотині, про вівтар, де ви правите службу вранці майже в безлюдній церкві. Ви-то знаєте...
— А який стосунок це має до Сімона? — запитала мама.
— І про поразку, тоскну поразку. Краще зазнати її від руки супротивника, ніж від уявного прибічника. Вороги — ті принаймні ненавистю своєю доводять, що церква ще здатна збурювати пристрасті.
Священик урвав мене:
— Я краще піду. А то ти вже забалакуєшся, як каже пані.
Він підвівся. Тієї хвилі зайшов Лоран. Я ненавидів запахи, якими він був просяклий наприкінці літнього дня, але тоді я зрадів, що він тут, самої тільки його присутності було досить, щоб настала розрядка. Нічого не мало вже ваги, окрім сильців, що він наставив, або Діаниного щеняти, якого він, як і властиво такій скотині, муштрував, надіваючи на нього парфорсного нашийника. Тільки мужві корисно вважати, що в світі хоч щось має вагу. Донзак любить повторювати цей Барресів 1 афоризм. Я сказав: