— Він з'явився передо мною зовсім випадково, — провадив далі Рафф. — До того дня я й разу з ним не зустрічався; такого блідого, переляканого обличчя, як у нього, я зроду не бачив. Він ухопив мене за руку та й каже: "Мені здається — ви чесна людина…"
— Еге ж, і на тому він не помилився! — перебила йому палко дружина.
Рафф глянув на неї розгублено:
— Про що це я говорив, фроу?
— Юнак узяв тебе за руку, Раффе, —сказала вона, тривожно дивлячись на нього.
— Еге ж, саме так… Ніяк слів не приберу… не пригадаю… Все те ввижається мені, як у півсні, знаєш…
— Чи ти ба!.. Нема нічого дивного, бідолахо, — мовила, зітхнувши, Мейтьє, ніжно гладячи його руку. — Якби не мав ти такої мудрої голови, що її й на дванадцятеро стало б, зроду-віку до тебе не повернувся б розум… Отож, ухопив тебе той юнак за руку й сказав, що ти, здається, — чесна людина (добре сказав хлопець!). Ну а потому? Коли ж це було? Опівдні?
— Ні, удосвіта… Задовго перед ранішніми дзвонами.
— Виходить, це було того самого дня, як ти впав із дамби, — сказала Мейтьє. — Я пам'ятаю, — ти пішов на роботу приблизно над північ… Ти спинився на тому, що він ухопив тебе за руку, Раффе.
— Так, — провадив далі її чоловік. — Я ще й зараз бачу його обличчя… таке бліде й таке розгублене обличчя… "Підвезіть мене трошки вниз по річці", — каже він до мене. Я, — пам'ятаєш, — працював тоді досить далеко, коло Амстердама. Я сказав йому, що я не перевізник. "Йдеться про життя і смерть, — каже він. — Підвезіть мене лише кілька миль… Бачите он того човника, — він не під замком; я міг би взяти його й поїхати сам, але треба ж його повернути… Може, його власник бідна людина, а я не хотів би його грабувати!" (Можливо, він висловився й не зовсім так, фроу, — адже ж усе те спада мені на пам'ять, мов крізь сон…) Отож я й повіз його; пропливли ми з ним отак миль із шість, а мо й вісім, і він попросив мене причалити й сказав, що далі побіжить берегом; а я хапався пригнати човна назад. Перед тим як вискочити на берег, він каже до мене, мало не схлипуючи: "Я можу звіритися на вас… я вчинив… богом свідчуся, що ненавмисне… але людина вмерла… Я мушу тікати з Голландії".
— А як же те сталося, — чи казав він тобі, Раффе? Може, він стрельнув у товариша абощо, як у них там ведеться у Геттінгенськім університеті?
— Не пригадаю… Може, він і розповів мені… не знаю… все те, як уві сні… Я сказав, що не випадає мені, чесному голландцеві, порушувати закони моєї вітчизни, допомагаючи йому таким способом; а він усе своє правив: "Богом свідчуся, що я невинний!" — і дивився на мене тієї зоряної ночі такими чесними, ясними очима — чисто як наш маленький Ганс… А я наліг з усієї сили на весла та й погнав човна хутенько проти води.
— Мабуть, то був човен Яна Камгюйсена, — сухо зауважила матуся Брінкер. — Хто ж інший кинув би свого човна напризволяще та ще й з веслами.
— Атож… то був і справді Яновий човен. Сподіваюсь, він прийде побачитися зі мною в неділю, якщо вже прочув, що я видужую; та й молодий Гоогсвлейт також… Про що пак я говорив?
(Щастя, що матуся Брінкер змовчала: розповідати про Яна після тяжкого розчарування, що вони його зазнали цієї ночі, значило завдати таких прикростей та зродити такі підозри, яких Рафф не зміг би знести).
— Про що ти говорив? Та про те, що юнак виплигнув з човна на берег, а ти поїхав. Він ще не встиг віддати тобі годинника. Гай-гай, — мені здається, що він придбав його нечесним шляхом!
— Які дурниці, фроу! — скрикнув Рафф ображеним тоном. — Він був дуже гарно вбраний, і годинник, звичайно, належав йому, — це ж зовсім ясно.
— То навіщо ж він віддав його тобі? — спитала матуся Брінкер, стурбовано дивлячись на вогонь, куди вже давно слід було підкинути торфу.
— Я ж тобі про це вже розповідав, — відповів Рафф, здивовано глянувши на неї.
— Мені хотілося б послухати ще раз, — сказала матуся Брінкер обережно, щоб, не дати йому відхилитися від цікавої теми.
— Гаразд. Отже, перед тим, як виплигнути з човна, він віддає мені годинника та й каже: "Я змушений тікати з Голландії, хоч ніколи й не думав, що доведеться… Я звіряюся на вас, бо певен, що ви людина чесна. Передайте цього годинника моєму батькові… не сьогодні, а за тиждень, і скажіть йому, що цього годинника посилає його нещасний син; і ще скажіть, — якщо він коли схоче, щоб я повернувся до нього, я подолаю всі перешкоди й повернусь. Скажіть йому, щоб він послав листа до… до…" Ой лишенько моє, — все інше вилетіло мені з голови… Я не можу пригадати, куди саме треба було послати листа. Сердешний хлопець! Бідолашний! — тужно промовив Рафф, беручи годинника, що лежав на жінчиних колінах. — Виходить, цей годинник ще й досі не потрапив до його батька…
— Я віднесу годинника, Раффе, не турбуйся… тільки-но повернеться Гретель. Тепер вона вже скоро прийде. Як, кажеш, звали його батька? Де ти мав його розшукати?
— Нема ради!.. — дуже повільно й тихо проказав Рафф. — Усе якось зникло з моєї пам'яті. А проте я ясно, як і тоді, бачу перед собою юнакове обличчя; бачу його великі очі… і я пам'ятаю, як він відкрив годинника, вийняв щось із нього й поцілував… а більш нічого я не пам'ятаю… Решта ж… немов те все полинуло за вітром; мені навіть здається, ніби я чую шум розлютованих хвиль, коли намагаюся пригадати, що було далі…
— Еге ж. Так буває, Раффе; я й сама таке відчувала після гарячки. Ти стомився… Тепер я допоможу тобі лягти, — тобі вже час до ліжка. І де та дитина моя заподілася, цікава я знати?
Матуся Брінкер відчинила двері й гукнула:
— Гретель! Гретель!
— Оступися трохи набік, фроу, — слабким голосом промовив Рафф, нахиляючись уперед і намагаючись помилуватися зимовим краєвидом. — Як би мені хотілося вийти хоч на хвилинку за двері та постояти на свіжому повітрі!
— Ні, ні! — відказала йому фроу, сміючися. — Ось я скажу меестерові, як ти набридаєш, та скиглиш, та в'язнеш, щоб тебе пустили на повітря! А проте, якщо він дозволить, я завтра ж закутаю тебе як слід, і ми проходимося трохи… Ой лишенько, а за двері я й забула! Ти ж так зовсім замерзнеш, — треба їх зачинити!.. О, нарешті я бачу Гретель!.. Он вона, мчить по каналі, як шалена… а фартух у неї повнісінький!.. Чоловіче, що ти робиш? — раптом мало не скрикнула вона, щільно пристукнувши двері. — Ти сам ідеш до ліжка, без моєї допомоги… та я ж і не доторкнулася до тебе!.. Ти ж можеш так упасти, любий!