Тієї ночі, засинаючи, Анні все думала, — що ж саме міг загубити Ганс… Мабуть, складаного ножика… Як буде смішно, якщо він і справді його знайде!
А Ганс, тільки-но заплющив очі, побачив, що він пробивається крізь якусь хащу; горщики, повні золота, розкидано навколо нього по всьому лісі, а годинники, та ковзани, та блискучі намистинки звисають там з кожної гіллячки…
Дивна річ, але кожне дерево, що до нього він наближався, оберталося раптом у пеньок, а на тому пенькові сиділа найчарівніша фея, вбрана в яскраво-червоний жакет та блакитну спідницю.
РОЗДІЛ XLII
Таємничий годинник
Того ж таки дня, коли до Брінкерів завітала "хрещена мати-фея", одна річ з'ясувалася ще раніше, ніж були знайдені запропащі гульдени: вияснилася історія годинника, що його протягом довгих десяти років так дбайливо зберігала вірна Раффова дружина. Часто, як приходилося до скруту, вона боялася навіть глянути на нього, щоб не датися на спокусу й не переступити волі свого чоловіка. Важко їй було дивитися на своїх голодних дітей і водночас думати, що, продавши годинника, вона зможе підживити їх, і на щоках їм знову зацвітуть троянди, але… — "Ні, ні!.. — скрикувала вона тоді. — Що буде, те й буде, а Мейтьє Брінкер не така, щоб забути останнє прохання свого чоловіка!"
"Сховай його та бережи добре, фроу…" — сказав Рафф Брінкер, віддаючи їй того годинника; та й по всьому. Він не встиг їй нічого пояснити, ані щось додати, бо ледве вимовив був оті слова, як до хати вбіг один з його товаришів-робітників і закричав: "Іди-но, чоловіче! Мерщій! Вода прибуває! Ти потрібний на дамбах!"
Рафф негайно ж пішов за ним, і, як матуся Брінкер уже казала, тоді вона востаннє бачила свого чоловіка при добрім розумі.
Того дня, коли Ганс побіг до Амстердама шукати роботи, а Гретель, упоравшись, подалася збирати тріски, суччя — взагалі все, що може придатися на паливо, матуся Брінкер добула годинника й, стримуючи хвилювання, подала його чоловікові.
"Нерозумно було б довше чекати, — казала вона Гансові згодом, — адже ж одне батькове слово могло пояснити все; звісно, мені, як і кожній жінці, хотілося швидше довідатись, як потрапила до нього ця річ".
Рафф Брінкер довго крутив у руках блискучий, вилощений годинник, потому пильно подивився на прив'язану до нього й добре випрасувану чорну стрічечку, але, очевидячки, не пізнавав його й спочатку нічого не міг пригадати. Нарешті він промовив:
— Ага, тепер пригадую! Ти добре наглянсувала його, фроу, що він блищить, як новий гульден.
— Атож, — сказала матуся Брінкер, самовдоволено кивнувши головою.
Рафф глянув на годинника знову.
— Бідолашний хлопець! — пробурмотів він і глибоко замислився.
Матуся Брінкер не витримала: то було вже занадто.
— Бідолашний хлопець! — повторила вона злегка роздратовано. — Невже ж ти гадаєш, Раффе Брінкере, що я кинула прясти й стою отут, над тобою, тільки задля того, щоб слухати якісь загадки? Я хочу довідатись, нарешті, звідки він узявся, оцей годинник!
— Та я ж уже давно тобі все пояснив, — промовив спокійно Рафф, здивовано дивлячись на неї.
— Нічого подібного, нічого ти мені не поясняв! — відказала йому жінка.
— Невже?.. В такому разі, якщо я тоді не розповідав… А втім, ця справа нас не стосується… то й не будьмо про неї говорити… — сказав Рафф, сумно похитуючи головою. — Дуже можливо, що протягом того часу, коли я лежав тут, мов живий мрець, бідолашний юнак помер і потрапив на небо. Та мені вже й тоді здавалося, що він на тонку пряде, бідолаха!
— Раффе Брінкере! Якщо ти так обходишся зі мною, хоч я з тобою й няньчилася та попомучилася добре відтоді, як мені вийшло двадцять два роки, то сором тобі!.. Так-так, — ганьба і сором! — закричала Мейтьє, спалахнувши та ледве зводячи дух.
Рафф, що говорив ще слабким голосом, відповів:
— Як же я обходжуся з тобою, Мейтьє?
— "Як же"? — промовила матуся Брінкер, перекривляючи його голос та говірку. — "Як же"? А так, як обходяться з кожною жінкою після того, як вона зарадила лихові й вирятувала з біди свого чоловіка, так, як…
— Мейтьє!
Рафф нахилився вперед, простягаючи руки. Очі в нього сповнилися сліз.
Опам'ятавшись, матуся Брінкер кинулася ту ж мить йому до ніг і стиснула його руки в своїх.
— Ой, що ж я наробила!.. Довела мого бідного чоловіка до сліз!.. А ще й чотирьох днів не минуло, як він до мене повернувся! Глянь на мене, Раффе! Пробач мені, Раффе, любий мій, — мені дуже боляче, що я так тяжко тебе образила!.. Але ж то прикро, Раффе, так-таки нічого й не довідатися про цього годинника… Я ж бо прождала цілі десять років!.. Але тепер я вже й слова не скажу про нього й більше не розпитуватиму тебе, Раффе. Знаєш що, — сховай його так, щоб і не бачити, раз він спричинився до нашої першої сварки після того, як господь тільки-но повернув тебе мені.
— Я був дурний, що розхлипався, Мейтьє, — сказав Рафф, цілуючи її, — а ти маєш право знати всю правду. Мені тільки здавалося, що говорити про це не слід, не слід розголошувати таємниці померлої людини.
— А та людина… отой юнак… що про нього ти казав, — хіба ж він помер? Чому ти так гадаєш? — спитала Мейтьє, взявши в руку годинника й сідаючи на кінчик довгого ослінчика. що стояв під ногами її чоловіка.
— Тяжко сказати, — відповів Рафф.
— Він був дуже слабий, Раффе?
— Ні, не слабий, скільки я знаю; але він був схвильований, фроу, страшенно схвильований.
— Чи не вчинив він часом чого злого? — запитала вона, стишуючи голос.
Рафф кивнув.
— Убивство?! — прошепотіла жінка, не зважуючися звести очі.
— Скидається на те, якщо йняти віри його словам!
— Ох!.. Раффе, ти мене лякаєш… Розкажи мені докладніше… ти говориш так чудно… й так тремтиш. Я мушу знати все.
— Якщо я тремчу, фроу, то, мабуть, мене морозить. Хвалити бога, на моїй душі немає гріха!
— Випий трошки вина, Раффе. Отак, тепер тобі покращає… То ти кажеш, що він учинив якийсь злочин?
— Атож, Мейтьє, здається, вбивство; так він сказав мені сам. Але я зроду йому не повірю. То був милий юнак, з ясним лицем і з таким же чесним поглядом, як у нашого хлопчика; та тільки не такий сміливий та відвертий, як Ганс.
— Так, розумію, — прошепотіла матуся, боячися перебити чоловікові мову.