І доктор знову забалакав голосно. Він зовсім забув, де він і чого сюди прийшов.
Валленговен зробив іще одну спробу:
— А цей бідолаха, що лежить отут, мінгеере? Як ви гадаєте, — його можна врятувати?
— Так-так, безперечно… — буркнув зніяковіло доктор, раптом збагнувши, що він трохи відхилився від мети, яка привела його в цю хатину. — Безперечно… тобто… принаймні я сподіваюся, що так…
— Якщо хто в Голландії може його врятувати, мінгеере, — неголосно промовив асистент від щирого серця, — то це, звичайно, тільки ви.
Доктор нахмурився й, пробурчавши (хоч і лагідним тоном), щоб студент не базікав казна-чого, подав Гансові знак підійти ближче.
Цей лікар-чудій терпіти не міг балакати з жінками, а особливо на хірургічні теми. "Ніколи не знаєш, — казав він, — якої саме хвилини ті нікчемні створіння надумаються завищати або зомліти". Через те він пояснив становище Раффа Брінкера Гансові й сказав йому, що саме, на його думку, слід зробити, щоб урятувати хворому життя.
Ганс слухав його уважно, то червоніючи, то полотніючи, і раз у раз скидаючи тривожними очима на ліжко.
— Операція може вбити мого батька… так ви сказали, мінгеере? — прошепотів він, нарешті, тремтячим голосом.
— Може, мій хлопчику. Але я глибоко вірю, що операція врятує його, а не вб'є. Ах, коли б ти не був ще хлопчисько, — всі хлопчиська-бо такі тупоголові, — я пояснив би тобі науково у чому саме справа, але ж ти однаково нічогісінько не розбереш.
Ганс сторопів від такого компліменту.
— Нічогісінько не розбереші — удруге сказав доктор Букман обурено. — І так завжди: після тієї та й знов тієї ж співають! Тільки-но запропонуєш серйозну операцію, — а людям однаково, чим її робитимуть, хоч і сокирою, — перш за все питаються тільки про одне: "Вб'є вона чи не вб'є?"
— Але ж для нас у цьому питанні все, мінгеере, — мовив Ганс із гідністю, і очі в нього сповнилися сліз.
Доктор Букман глянув на нього й раптом зніяковів:
—— Ах, цілком вірно! Ти маєш рацію, хлопче, а я дурень. Ти славний хлопчина. Який син поставиться байдуже до того — вб'ють чи не вб'ють його рідного батька!?. Звичайно, ні однісінький. Так, так… Я сам старий дурень.
— А він помре, мінгеере, якщо операції не робити й хвороба протягнеться довший час?
— Гм! Ніякої нової хвороби в нього немає. Все те ж саме, тільки йому гіршає щохвилини. Тиснення на мозок все збільшується і незабаром збавить йому життя… — сказав доктор і ляснув пальцями.
— Але операція може врятувати його? — казав далі Ганс. — А чи скоро, мінгеере, ми довідаємося про те, що йому повернуло на одужання?
Доктор Букман нетерпляче знизав плечима:
— За день… а може, за годину. Побалакай із матір'ю, хлопче, і хай вона вирішить справу. Та не барись, бо часу в мене надто мало.
Ганс підійшов до матері; і в першу хвилину, коли вона вп'ялася в нього очима, він не міг вимовити жодного слова; але, відвівши від неї свій погляд, він сказав твердим голосом:
— Я мушу побалакати з мамою сам на сам.
Кмітлива маленька Гретель, яка цього разу не розуміла гаразд, що саме тут відбувається, кинула на брата обурений погляд і відійшла:
— Вернися, Гретель, і сядь, — промовив Ганс сумно.
Вона послухалась.
Матуся Брінкер та її син стояли біля вікна, а доктор із асистентом схилилися над слабим і радилися поміж себе, притишуючи голос. Це аж ніяк не могло потривожити пацієнта. Він був однаково що сліпий і глухий. Тільки його слабкий, жалібний стогін доводив, що він іще живий. Ганс серйозним тоном переказав матері свою розмову з доктором; він намагався говорити пошепки, щоб сестра його нічого не почула.
Напіввідкривши засмаглі губи, матуся Брінкер пильно слухала, дивлячися на сина допитливими очима й немов шукаючи якогось прихованого значення в його словах. Один раз вона коротко, перелякано схлипнула, — аж Гретель зірвалася на рівні ноги, — але відразу ж перемогла себе і далі слухала спокійно.
Коли Ганс замовк, мати повернулася, кинула довгий, розпачливий погляд на свого чоловіка, що лежав такий блідий та непритомний, умить порвалася до нього і впала навколішки перед його ліжком.
Сердешна маленька Гретель! Що все це означає? Вона нічого не розуміла й запитливо глянула на Ганса; але той стояв, схиливши голову і начебто молився; вона глянула на доктора, але той обережно обмацував голову її батька, немов досліджував якийсь курйозний камінь; глянула на асистента, але той саме закашлявся і відвернувся; глянула на свою матір… Ах! Маленька Гретель, ти зробила найкраще з того, що ти могла зробити, — ти стала навколішки поруч матері, обняла її шию своїми теплими, юними руками й заплакала, благаючи бога зглянутися на них.
Коли мати підвелася, доктор Букман тривожно зиркнув на неї й гостро запитав:
— Ну що ж, юфроу, будемо робити операцію?
— Йому буде боляче, мінгеере? — запитала та тремтячим голосом.
— Не знаю. Мабуть, ні. То будемо?
— Це може вилікувати його, кажете ви, і… мінгеере, ви сказали моєму синові, що… можливо… можливо… — вона не мала сили докінчити.
— Так, юфроу, я сказав, що пацієнт може вмерти від операції… але будемо сподіватися на краще (він глянув на свого годинника. Асистент нетерпляче відійшов до вікна)…— Отже, юфроу, час не жде. Так чи ні?
Ганс обійняв матір, хоч він і не звик до таких речей. Він навіть поклав голову їй на плече.
— Меестер чекає на відповідь, — шепнув він їй на вухо.
Матуся Брінкер давно вже була кругом голова у своїй родині. Частенько ставилася вона вельми суворо до Ганса, керуючи ним твердою рукою та втішаючись своєю материнською владою… А тепер вона так знемоглася, стала така безпорадна… Приємно було почувати себе в міцних синових обіймах. Вона немов набиралася сили, що йшла навіть від дотику його білявого волосся.
Матуся Брінкер благально подивилася на свого хлопця:
— О Гансе! Що маю я сказати!
— Скажіть так, як вам підказує ваше чуття, мамо, — відповів Ганс, схиливши голову.
Матуся Брінкер помовчала якусь хвилину. І врешті серце підказало їй відповідь.
Вона повернулася до доктора Букмана:
— Добре, мінгеере. Я згодна.
— Гм! — буркнув доктор таким тоном, немов хотів сказати: "Довго ж ти думала, матінко!"
По тому доктор нашвидку порадився із своїм асистентом, який слухав його зовні дуже шанобливо, а в душі смакував наперед насолоду — що ж то воно буде, коли він розповість своїм товаришам-студентам прекумедну штуку! Подумайте-но, — в очах "старого Букмана" він побачив найсправжнісіньку сльозу!