Діставши прочухана від хазяїв, обидва собаки виявляли по змозі свої почуття, а потім, не поспішаючи, знову бралися до роботи.
Якщо деякі тварини, мов навіжені, витворяли різні штуки, то інші поводилися дуже пристойно. Адже ж у місті малася школа для собак, яку влаштували спеціально, щоб їх виховувати й навчати, і Бен, мабуть, бачив тих собак, що закінчили в ній науку. Раз у раз зустрічав він парний запряг рябків, що гордо тюпали по вулиці, немов справжні коні, слухаючись хазяїна, тільки-но він подасть їм який знак, а хазяїн їхній швидко крокував поруч із ними. Часом, коли увесь товар уже спродано, торговець сам садовився у той візок і дуже вигідно їхав труськом додому, десь за місто; а траплялося й таке, — як не сумно про те казати, — що поруч із візком чвалала терпляча торговцева фроу, несучи кошика з рибою на голові ще й дитину на руках, тим часом, як її пан-господар їхав собі й гадки не маючи, обтяжений тільки коротенькою череп'яною люлькою та пахкаючи димом, що, здіймаючись угору, любовно "уповивав обличчя його дружині.
РОЗДІЛ XXIX
День відпочинку
Нарешті, наші хлопці оглянули в Гаазі все, що було вартого уваги. Вони перебули три щасливі дні й три ночі в родині ван Гендів і, як те не дивно, жодного,разу за увесь цей час не одягали ковзанів. Третій день, останній, вони зосталися вдома, щоб добре відпочити й набратися сили. Гамір та метушня в місті затихли; солодкий звук недільного передзвону навівав лагідні, спокійні думки.
На заклик цих дзвонів наша команда, разом із мефроу ван Генд та її чоловіком, поважно виступала того дня тихими, хоч і людними вулицями й нарешті підійшла до чудової старовинної церкви в південній частині міста.
Всередині церква була дуже простора, але, незважаючи на величезні вікна із різнокольоровими шибками, здавалося, що освітлення в ній ніби якесь тьмяне, хоч стіни її й були вибілені, а червоні й пурпурові блищики сонячного світла палали на колонах та лавах.
Бен побачив там кілька стареньких жінок, які нечутно ступали в проходах, тримаючи в руках високі купки ножних грілок, — вони роздавали їх парафіянам, спритно витягаючи з купки спідню грілку, поки жодної з них не зостанеться. Його дуже здивувало, що мінгеер ван Генд розмістився разом з хлопчиками на зручній бічній лаві, посадовивши свою фроу у центрі церкви, що його було заставлено стільцями, на яких сиділи самі жінки. Але Бен тоді ще не знав, що так ведеться в цілій країні.
Лави для дворянства та для урядових осіб міста мали форму кола, кожна з них кільцем оточувала колону. Майстерно різьблені, ті лави правили за масивну базу для величезних колон, що чітко вимальовувалися на тлі голої білої стіни. Ті колони, дуже високі, з хорошими пропорціями, були вищерблені та понівечені колись давно; а проте їхні м'які обриси з чудовими капітелями, що нагадували пишні квіти й губилися десь високо в глибокім склепінні, не втратили своєї краси.
Трошки згодом Бен спустив свій погляд на мармурову підлогу. Вона була вимощена надгробними каменями. Майже всі великі плити, що з них вона складалася, відзначали місце вічного спочинку померлих. На кожному камені був викарбуваний герб з написом та датою, що розповідали, чиї саме останки спочивають під цим каменем; а де-не-де лежало й по троє рідних, один над одним у тому ж самому склепі.
Бен уявляв перед собою урочистий похоронний похід, уявляв собі, як той похід суне повагом, в'ючися при світлі смолоскипів, по величних бокових вівтарях та несе свою німу ношу до темної зяючої ями, що з неї знято плиту і що немов розкрилася, щоб прийняти померлого в своє лоно. Бен потішав себе думкою, що його сестра Мебел, яка померла за немовлячого віку, лежить на осяяному сонячним промінням кладовищі, де струмок бринить та леліє при денному світлі, а дерева, похитуючись, перешіптуються протягом цілісінької ночі; де квіти ростуть край надгробного каменя, а місяць та зорі обсипають його своїм лагідним сяйвом і ранні пташки ніжно співають над ним у безкраїй блакиті.
Потім Бен відірвав погляд від підлоги й зупинив свої очі на різьбленій дубовій кафедрі, чудовій своєю.формою та майстерним виконанням. Священика Бен не бачив, хоч незадовго до цього він помітив, як той повільно йшов угору по гвинтових сходах. То була людина з м'якими рисами обличчя, з брижами навколо шиї та в короткому плащі по коліна.
Тим часом величезну церкву безгучно заповнювали люди. Темніли лави, що на них сиділи чоловіки, а середина церкви грала барвами свіжих недільних строїв жінок. Раптом по всій церкві перебіг легенький .шелест, усі звернули свої погляди до священика-, що саме з'явився на кафедрі.
Невважаючи на те, що казання промовлялося повільно, Бен зрозумів з цього дуже небагато; але, коли всі гуртом заспівали гімна, він від щирого серця приєднався до співу.
Один раз, під час перерви у відправі, Бен здригнувся, побачивши невеличку торбинку, яка несподівано заколивалася перед ним. До неї збоку був прикріплений дзенькітливий дзвоник, а сама торбинка висіла на довгій палиці, що її ніс церковний служка. Не покладаючи надії на мовчазну відозву карнавок, прибитих до колон біля входу, церковний причет удавався до цього більш прямолінійного способу збудити щедрість у парафіян.
На щастя, Бен мав при собі кілька стайверів; коли б не це, — музична торбинка дзеленькала б перед ним надаремно.
РОЗДІЛ XXX
Додому
У понеділок, рано-ранесенько, наші хлопчики попрощалися зі своїми гостинними господарями та й вирушили у поворотну путь додому.
Пітер на кілька хвилин зупинився коло дверей, де стояв лев на варті, — адже ж Пітер мав багато про що поговорити з своєю сестрою на прощання.
Коли Бен побачив, як вони прощаються, йому мимоволі спало на думку, що поцілунки, так само як і годинники, надзвичайно схожі поміж собою в цілому світі. Англійський поцілунок, із яким проводжала його сестра Дженні, коли він виїздив з дому, сказав йому те ж самісіньке, що й голландський поцілунок фроу ван Генд сказав нині Пітерові. Лудвіг прийняв свою пайку прощальних поцілунків без найменшого зворушення і, хоч він і любив свою сестру дуже ніжно, а все ж поморщився трохи, закопиливши губи, коли вона зайвий раз поцілувала його в чоло "для мами", — він вважав, що так поводяться тільки з малими дітьми!