Блукаючи пішки по місті, Бен частенько згадував хороші англійські тротуари. Тут, як і по інших містах, не було ні узбіччя, ні зведених над рівнем вулиці тротуарів для пішоходців, — але вулиці були чисті та рівні, й усі екіпажі дотримувалися дуже точно приділеної їм частини для проїзду. Дивна річ, сани зустрічалися тут майже так само часто, як і розмаїті екіпажі на колесах, хоч ніде не було ані кришечки снігу. Санки голосно скребли по цеглинах або по бруковім камінні; до деяких із них спереду було прилаштовано спеціального апарата, який поливав вулицю водою, щоб полоззя не так терлися об брук; своєрідну, досить неприємну, "музику" інших саней заглушала олія, що капала з ганчірки, якою кучер коли-не-коли змащував полоззя.
Бен був дуже здивований, що голландські робітники пораються так нечутно коло свого діла. Навіть біля пакгаузів та доків не було ніякої метушні, ніхто з робітників не перегукувався один із одним. Порух люльки, поворот голови або, щонайбільше, помах руки, — і кожен вже знав, що саме слід йому робити. Тяжкі вантажі сиру або оселедців перевантажувалися з візків та барж у пакгаузи без жодного слова; але ж кожний прохожий мусив начуватися, що його щохвилини можуть чимось торохнути по голові: голландець-бо рідко дивиться вперед чи назад, коли він біля чогось працює.
Бідолашному Якобові Поотові, що й так уже набрався досить лиха під час цього походу, аж сперло груди, коли його влучило велике кружало сиру, яке один гладкий голландець перекидав своєму сусідові-робітникові; але Якоб обтруснувся, підбадьорився й пішов собі далі, не виявивши аж ніякісінького обурення.
Бен висловив йому своє глибоке співчуття з цієї нагоди, але Якоб заявив, що то "пусте".
— То чого ж ти так скривився, коли тебе тріснуло отим сиром?
— Чого я скривився? — повторив Якоб поважно. — Того, що цей… цей…
— Цей… Що — цей? — наполягав Бен лукаво.
— Цей… цей… як же воно зветься по-вашому, оте, що відчуваєш носом?
Бен засміявся.
— О, ти маєш на увазі — запах?
— Атож. Так, так! — підхопив Якоб. — Саме запах. Я дуже не полюбляю запаху сиру, і через те скривився.
— Ха-ха-ха! — зареготав Бен. — От тобі й маєш! Голландському хлопцеві не до вподоби запах голландського сиру!? Оцьому вже я ніколи не повірю!
— Як собі хочеш, — спокійно відповів Якоб, у доброму гуморі, чимчикуючи поруч Бена. — Почекай, поки й тебе влучить отакеньке кружальце сиру… от тоді сам побачиш.
Саме цієї хвилини до Бена озвався Ламберт:
— Стривай, Бене! Ось і рибний базар. Зараз, узимку, тут нічого особливо цікавого не побачиш. Але ми можемо піти подивитися на лелек, якщо хочеш.
Бен знав, що лелек у Голландії особливо шанують, і що зображення цього птаха красується на гербі її столиці. Юнак звернув увагу, що на дахах сільських будиночків навіть кладуть возові колеса, спокушаючи цим лелек вити на них свої гнізда; він бачив чимало таких величезних гнізд на очеретяних гостроверхих стріхах протягом усієї дороги від Брука до Гааги. Але зараз була зима. Гнізда стояли порожні. Не було вже в тих гніздах ненажерливих пташенят, що роззявляють роти — точніше, дзьоби — коли прилітає до них величезна білокрила птаха з простягненими шиєю й ногами, несучи їм у дзьобі сніданок, що звивається так принадно… Довгодзюбі тепер далеко, — вони шукають корм на Африканських берегах; а коли вони повернуться сюди весною, Бена вже тут не буде, у цій країні дамб.
Через те він усе намагався проштовхатися вперед, коли ван Моунен вів його за собою по рибному базарі, — він-бо прагнув довідатися, чи подібні голландські лелеки до тих меланхолійних, похмурих птахів, що він їх бачив у лондонських зоологічних садах.
То була стара історія! Приручений птах — смутний птах, хоч би хто що казав. Ці лелеки жили в якихось халабудках, прикуті ланцюгами за ноги, немов які злочинці, хоч і вважалося, що їм віддається шана, раз їх утримують громадським коштом. Улітку їм дозволялося походжати по базарі, де рибні рундуки правили їм за безплатні їдальні. Неторкані делікатеси, — приміром, сира риба та покидьки з різниць, — валялися коло їхніх халабудок і зараз, але вільні птахи, що перетворилися на міських мешканців, байдуже стояли на одній нозі і, вигнувши назад свої довгі шиї та схиливши голови набік, задумливо мружили очі. Як радо проміняли б вони своє становище свійських пестунів на метушливе життя будь-якої страшенно заклопотаної лелеки-матері чи то лелеки-батька, що виховують свою невгомонну сім'ю на даху похилої старої будівлі і, весело вилітаючи поширяти в небесній блакиті, кожного разу смертельно лякаються вітряків, що лопотять своїми величезними крилами.
Бен скоро вирішив (і мав рацію), що Гаага з її прекрасними вулицями та громадськими парками, в яких ростуть широкогіллясті в'язи, — чудове місто. Переважна більшість тутешніх городян убиралася так само, як і в Лондоні, чи то в Парижі, і його британські вуха частенько тішила тут музика англійських слів. Місцеві крамниці багато в чому відрізнялися від крамниць на Оксфорд-стріт та Стренді у Лондоні, але їх часто прикрашало друковане оголошення про те, що "тут розмовляють англійською мовою". Інші крамниці оголошували, що мають лондонський портер на продаж, а один ресторан навіть обіцяв почастувати своїх відвідувачів "англійським ростбіфом".
В усіх крамницях над вхідними дверима обов'язково висіла табличка з написом: "Табак те кооп" ("Продається тютюн"). Замість кольорових скляних куль у вікнах або високих банок з п'явками, коло входу до кожної аптеки стояла дерев'яна голова турка з роззявленим ротом або, — якщо аптека була більша й багатша, — стояла дерев'яна фігура китайського мандарина, що позіхав, широко розтуляючи рота.
Деякі з тих чудернацьких голів забавляли Бена надзвичайно; здавалося, що вони допіру проковтнули дозу якихось ліків; але ван Моунен заявив, що він не вбачає в них нічого кумедного. Аптекар має рацію, ставлячи "гапера" (фігуру з роззявленим ротом) коло своїх дверей, так-бо відразу видно, що його крамниця — то ж таки "аптека"!
Іще одна річ дуже зацікавила Бена, а саме — візочки продавців молока. То були маленькі візки, навантажені блискучими мідяними бачками або череп'яними глечиками, і в ті візки були запряжені собаки. Молочар поважно йшов біля свого візка, керуючи собакою, і розливав молоко покупцям. Декотрі з тих продавців, що торгували рибою, мали також візочки з собачим запрягом, і коли собака продавця оселедців зустрічався із молочаревим собакою, то обов'язково гарчав. Часом молочарів собака пізнавав свого приятеля, що також тягнув візка з молоком йому назустріч, — ой, як же тоді деренчали та дзеленькотіли бачки та глечики, особливо, коли вони були порожні! Обидва собаки поривалися вперед і, немов зовсім не. чуючи, як свистіли на них їхні хазяї, кидалися один до одного, щоб зустрітися на півдорозі. Часом вони задовольнялися тільки з того, що допитливо обнюхували один одного; але здебільшого дрібніший собака приязно хапав більшого за вухо або заводився з ним, і вони починали вовтузитись, щоб трохи розім'ятись. Отоді — горенько бачкам! Горенько тоді й собакам!