— В такому разі, пам'ять у нього присмалена, — докинув слово Лудвіг, — бо, якщо Більдердейковий погляд щодо того правдивий, — там була досить гаряча справа.
Бен дивився на них із запитливою усмішкою на устах.
— Ми говоримо про облогу Лейдена, — пояснив Ламберт.
— О, так, так, — з запалом сказав Бен, — я зовсім забув за неї! Адже ж усе те відбувалося саме тут… Крикнім тричі "ура" на честь старого Ван дер Верфа… Ур…
Ван Моунен перебив йому мову, хапливо кинувши "цить!", і пояснив, що голландська поліція, хоч би й яка була вона патріотична, навряд чи дозволить, щоб шестеро хлопчаків репетували на вулиці серед білого дня.
— Що таке? Не можна кричати "ура" на честь Ван дер Верфа?! — обурено скрикнув Бен. — На честь одного з найвидатніших людей в історії? Хто б подумав! Чи ж не тримався він проти кровожерних іспанців протягом довгих-довгих місяців? Адже ж ворог оточив Лейден з усіх боків; величезні чорні форти посилали вогонь і смерть у самісіньке серце міста… але ніхто й не подумав про капітуляцію! Кожний чоловік був тоді герой, а жінки й діти теж були відважні та люті, як леви… Коли вичерпалися запаси харчів, люди повиривали геть-чисто всю траву, що росла між камінням… Городянам довелося їсти коней, котів, собак та щурів, — і вони ще й раділи з того!.. Потім на людей пішла моровиця… Сотнями вмирали вони на вулицях… але ніхто й не помислив про капітуляцію!.. І ось, коли вони не мали вже сили терпіти, коли народ, хоч і який він був завзятий, обступив Ван дер Верфа на майдані, благаючи його скласти зброю, — що ж сказав тоді благородний старий бургомістр? — "Я заприсягнувся обороняти це місто, — сказав він, — і з божої помоги наміряюся це зробити! Якщо моє тіло може вгамувати ваш голод, візьміть його й поділіть між собою… але й не думайте про капітуляцію, допоки я живий… — Урра!.. Ур…
Бен повівся так буйно і так голосно закричав, що Ламберт жартома ляснув свого друга долонею по губах. В результаті зчинилася блискавична колотнеча: зіткнувшись, хлопці відскакували один від одного, як гумові м'ячі; дорослі дивляться на такі сутички з жахом, а жовтодзюбі безвуськи — із радісним захватом.
— Що сталося, Бене? — запитав Якоб, кидаючися вперед.
— О, нічогісінько! — відповів Бен, засапавшись. — Просто ван Моунен злякався, щоб, бува, не вибухнув бунт на англійський манір у цьому добропристойному місті. Він не дав мені крикнути "ура" на честь старого Ван дер….
— Так! Так… То негаразд — кричати… збивати бучу задля цього… — сказав Якоб ламаною англійською мовою. — Ти побачиш зображення старого Ван дер Дуса в ратуші.
— Побачу старого Ван дер Дуса? Я гадав, що там висить портрет Ван дер Верфа…
— Так, — відповів Якоб. — Ван дер Верф… атож… Ну, то що з того? Вони обоє однаково хороші…
— Авжеж, Ван дер Дус був благородний старий голландець, але він — не Ван дер Верф. Я знаю, він обороняв місто, як цеглина, і…
— І навіщо ти таке кажеш, Бенджаміне? Він обороняв місто не цеглинами; він бився, як справжній солдат, він стріляв з гармат. Ти любиш брати на глум усе голландське.
— Ні! Ні! Ні! Я сказав, що він обороняв місто, як "цеглина". А це дуже висока хвала по-нашому. Ми, англійці, звемо навіть герцога Веллінгтона[21] "цеглиною".
Бенове пояснення збило Якоба з пантелику; але він охолонув уже з першої досади.
— Та то пусте. Я не зрозумів спочатку, що мова мовиться про цеглину, а на думці мається солдат; але то пусте.
Бен добродушно розсміявся і, помітивши, що його кузен утомився розмовляти по-англійському, повернувся до свого друга, який знав обидві мови:
— Ван Моунене! Кажуть, що ті самі поштові голуби, які принесли втішні вісті обложеному місту, знаходяться десь отут, у Лейдені. Я дуже хотів би подивитися на них. Подумай-но тільки! Що б воно було, коли б у найнебезпечнішу хвилину вітер рапто.м не змінився на низовий та не погнав би морські хвилі на берег? Адже ж саме через те землю позаливала тоді вода й потопила силу-силенну іспанців, і той вітер посприяв голландським кораблям попливти простісінько понад суходолом з людьми та провіантом і підійти аж до міської брами! А голуби, знаєш, — вони зробили тоді голландцям величезну послугу: вони переносили туди й сюди листи і таке інше… Я читав десь, що відтоді про тих голубів побожно піклувалися, а коли вони попропадали, з них пороблено чучела та поставлено, щоб краще зберегти їх, у ратуші. Ми обов'язково мусимо на них глянути.
Ван Моунен засміявся.
— В такому разі, Бене, — мовив він, — коли ти поїдеш до Рима, ти, мабуть, зажадаєш побачити тих гусей, що врятували Капітолій. А проте, це зовсім легка справа — побачити наших голубів. Вони містяться у тому ж самому будинкові, де й Ван дер Верфів портрет. А коли оборонялися завзятіше, Бене: під час облоги Лейдена чи під час облоги Гаарлема?
— Знаєш, — відповів Бен, подумавши, — Ван дер Верф — один з моїх улюблених героїв; ми ж усі маємо своїх улюбленців серед видатних історичних осіб, — чи не так? Але я все ж гадаю, що облога Гаарлема зрушила його оборонців на мужніший, героїчніший опір, ніж навіть облога Лейдена; крім того, гаарлемські оборонці дали лейденським страдникам приклад відваги та непохитності, їхня ж бо черга настала раніше.
— Я небагато знаю про гаарлемську облогу, — сказав Ламберт, — знаю добре тільки одне, що те сталося 1573 року. А хто переміг?
— Іспанці, — відповів Бен. — Голландці трималися багато місяців. Жодний чоловік не хотів складати зброї, і жодна жінка також. Жінки стали до зброї і билися завзято поруч своїх чоловіків та батьків. Три сотні жінок воювало під командуванням Кенау Гесселар, видатної жінки, що була така ж відважна, як і Жанна д'Арк. Увесь цей час місто було обложене іспанцями за проводом Фредеріка Толедського, сина того красня герцога Альба. Відрізані від геть усякої допомоги зокола, городяни не мали вже й найменшої надії на порятунок, а проте вони голосно сміялися і кепкували з ворога, стоячи на міських мурах. Вони навіть шпурляли хліб у ворожий табір, показуючи тим, що не бояться голодної смерті.
До самісінького кінця трималися вони мужньо й відважно, не облишаючи надії на допомогу, що її так і не дочекалися… І все зухваліші й зухваліші робилися вони, доки не вичерпалися всі їхні харчові запаси. Тоді почалося страхіття! Сотні заморених голодом людей падали мертві на вулицях, а живі, що й самі ледь трималися на ногах, докладали неймовірних зусиль, щоб їх поховати. Нарешті, обложені вирішили вжити останнього одчайдушного засобу: замість того, щоб гинути з муки й повільно вмирати, вони вишикуються в каре, поставивши найбезсиліших у середину, і кинуться всі до одного назустріч своїй смерті, хоч і немає майже ніяких шансів на те, щоб їм пощастило пробитися крізь великі юрми ворожого війська. Іспанці якимсь робом про те довідались і, знаючи, що для голландців нічого неможливого не існує, вирішили розпочати переговори.