— Тепер Дженні Доббс, — сказав учитель.
У Дженні давно вже наверталися на очі сльози, але вона перемогла себе і, глибоко зітхнувши, почала:
— "Настала північна година; місяць підбився високо вгору і осявав маленьку самотню постать, що сиділа на камені на середині схилу дамби. Хлопчик низько похнюпив голову, але він не спав; раз у раз гарячково тер він своєю вільною безсилою рукою другу, затерплу простягнену руку, що немов приросла до дамби, і часто його бліде, заплакане личко, хутко поверталося на кожен звук — справжній чи уявний.
Хто може знати, скільки мук довелося знести бідолашному хлопчикові під час тієї довгої страшної вахти! Як він вагався, як змагався сам із собою в той час, коли, тремтячи з холоду й дитячого жаху, згадував про свою теплу м'якеньку постіль, про своїх батьків, братів і сестричок, коли він пильно вдивлявся в холодну, похмуру ніч! Якщо він витягне свого пальчика з діри, думав він, "сердита вода" ще більше розсердиться, рине крізь дамбу і не зупиниться нізащо, доки не заллє всенького міста. Ні, він не пустить її, він не пустить її, він перебуде тут цілу ніч… якщо виживе до світанку! Він не був цілком певний того, що виживе… А чого йому так чудно гуде в голові? Що то за ножі, що колють і проштрикують йому тіло від голови й до ніг? Тепер уже він і сам не знав гаразд, чи й зможе витягти свого пальця, навіть коли б і схотів.
Один священик, що навідував хворого парафіянина, повертався удосвіта додому; аж раптом, коли він ішов горішньою дорогою по дамбі, йому причувся якийсь невиразний, слабкий стогін. Він нахилився й побачив унизу, на схилі дамби, дитину, що корчилася з болю.
"Що за дивовижа! — скрикнув він. — Як ти потрапив туди, хлопче? Що ти там робиш?"
"Я стримую воду… — просто відповів маленький герой. — Покличте сюди людей… мерщій…"
Нема чого й казати, що люди прийшли дуже швидко і що…"
— Дженні Доббс, — сказав учитель, злегка роздратованим тоном, — якщо ви не можете керувати своїми почуттями й читати виразно, ми почекаємо, поки ви заспокоїтесь.
— Так, сер! — відповіла Дженні тремтячим голосом.
І — дивна річ! — саме в цю хвилину Бен, далеко за морем, говорив до Ламберта:
— Який самовідданий, благородний хлопчик! Я часто читав про ту подію, але й досі не знав, що все те щира правда.
— Правда! Звичайно, правда! — відповів Ламберт гаряче. — Я розповів тобі ту історію точнісінько так, як мені її розповідала мама кілька років тому. Немає такої дитини в Голландії, яка б її не знала. І ще одна річ, Бене: тобі це, може, й не спало на думку, але той маленький хлопчик репрезентує собою дух всієї країни. Де б не утворилася шпара, де б не почало текти, — мільйони пальців завжди будуть готові зупинити воду за всяку ціну.
— Ет! — скрикнув Бен. — Це все гучні слова!
— Це правдиві слова, в кожному разі, — відгукнувся Ламберт так стримано, що Бен мудро вирішив припинити розмову на цю тему.
РОЗДІЛ XIX
На каналі
Ковзанярський сезон почався цього року надзвичайно рано; наші хлопчики були не самі на каналі, не тільки вони бігали в цей день на ковзанах. Година була така ясна та тиха, що чоловіки, жінки й діти вирішили повеселитися цього святкового дня і висипали на великий канал з усіх — і далеких, і близьких — околиць. Святий Ніколас, мабуть, добре пам'ятав про улюблену розвагу тамтешніх парафіян, — скрізь виблискували новісінькі ковзани. Цілі родини мчали до Гаарлема, до Лейдена, чи то до сусідніх сіл. Крига, здавалося, ожила. Бен звернув увагу на те, як рівно тримались і як легко рухалися жінки, які мальовничі були на них строї і які різноманітні! Поруч з модними, щойно виписаними з Парижа туалетами майоріли старовинні побляклі вбрання, що їх попроїдала міль та що переходили від роду до роду й служили не менш як двом поколінням; капелюшки, що скидалися на відерця для вугілля, височіли над ластатими обличчями, на яких сяяла святкова усмішка; понакрохмалювані муслінові чепчики з крилами по боках лопотіли тими крилами по рожевих щічках, від яких так і пашіло здоров'ям та вдоволенням; хутро обгортало сніжисто-білі шийки; скромні сукні маяли на вітрі, а личка їхніх власниць розчервонілися від руху та свіжого повітря… Коротше кажучи, тут можна було побачити найхимернішу, а часом і вельми кумедну мішанину найрізноманітніших одягів та людей, що її може створити Голландія.
Тут були й красуні з Лейдена, і жінки-рибалки з прибережних сіл; тут були й жінки-сироварки з Гауди, і пишні пані — господині красивих садиб з берегів Гаарлемського озера. Сивоголові ковзалі зустрічалися тут мало не на кожному кроці; зустрічалися й змбршкуваті бабусі з кошиками на головах; а також і пухкенькі малюки на ковзанах, що чіплялися за материні спідниці. Деякі жінки бігли з своїми крихітками-немовлятами, які спокійненько сиділи собі в них за плечима, прив'язані яскравими шалями. Як втішно, як приємно було дивитися на тих жінок, коли вони граціозно/линули вперед, або повільно пливли каналом, часом киваючи головою різним знайомим, часом розмовляючи одна з одною, часом нашіптуючи щось лагідне своїм закутаним малюкам, що вони їх несли.
Хлопчаки й дівчатка доганяли одне одного, ховаючись поза однокінними саньми, високо навантаженими торфом або колоддям, що обережно проїздили приділеною їм смугою криги, на якій було поставлено знак: "безпечно". Красиві величні жінки весело поблискували очима. Швидко-швидко, наче струм електричний, пролітала часом довга низка юнаків, причому кожен з них тримався за куртку товариша, що біг перед ним; а часом крига тріщала під кріслом якоїсь пишної старої пані — чи то вельможної вдови, чи то дружини багатого бургомістра; оті вичепурені пані з червоними носами та колючими прикрими очима, здавалися опудалами, що їх винайшов старий Дід Мороз спеціально для того, щоб охороняти свої ковзанки від небезпечної для них відлиги. Крісло на блискучих полозках, навантажене ножними грілками та подушками, не кажучи вже про саму стару пані, тяжко сунуло по кризі. Заспаний слуга штовхав те крісло вперед, не дивлячись ні праворуч, ані ліворуч, пильнуючи тільки свого діла, а його господиня кидала грізні погляди на одчайдушну ватагу верескливих шибеників, що невпинно вертілися довкола неї, немов які охоронці.