— Воуверманс, — почав капітан тоном промовця, — народився 1620 року, рівно на чотири роки раніше, ніж Бергем. Він був великий майстер свого діла, і особливо добре малював коней. Дивна й незрозуміла річ, але люди так довго не визнавали його хисту, що навіть після того, як він дійшов до вершини своєї майстерності і зажив слави, йому доводилося продавати свої картини за безцінь. Бідолашний митець зовсім занепав духом, а гірш за все — був по самісіньку шию в боргах. Одного разу зайшла в нього мова про тую скруту із духовним отцем, що належав до небагатьох людей, які розуміли, що він геніальний художник. Священик вирішив допомогти митцеві й позичив йому шістсот гульденів, порадивши, крім того, продавати свої картини за дорожчу ціну. Воуверманс так і зробив, і поступово оплатив усі свої борги, його становище поліпшилось відразу. Всі почали високо цінувати великого митця, що малював такі дорогі картини. Він забагатів. Повернувши панотцеві шістсот гульденів, Воуверманс послав йому на знак вдячності ще й картину, на якій змалював свого благодійника в образі святого Губерта, що стояв навколішках перед своїм конем.. Це та сама картина, Лудвігу, що про неї ми вчора ввечері розмовляли.
— Так-так! — скрикнув Лудвіг, дуже зацікавлений. — Я мушу ще раз глянути на ту гравюру, тільки-но ми повернемося додому.
В той саме час, коли Бен та його товариші бігли на ковзанах вздовж голландської дамби, Роббі та Дженні (його брат і сестричка) сиділи в затишному класі своєї англійської школи на уроці з читання.
— Розпочнемо! Роберте Доббсе, — мовив учитель, — сторінка двісті сорок друга. Читайте, сер, та не поспішайте, пам'ятайте про крапки.
І Роббі дзвінким дитячим голосом почав читати, репетуючи на ввесь клас:
— "Урок 62. — Гаарлемський герой.
Багато років тому в одному з головних міст Голландії, Гаарлемі, жив один хороший білявий хлопчик. Батько його був воротар при шлюзах, тобто робітник, що мав відчиняти й зачиняти шлюзи — великі дубові ворота; вони розташовані на певних віддаленнях один від одного впоперек входу в канали, щоб регулювати кількість води, яка туди проходить.
Воротар підіймав або спускає шлюзні ворота в залежності від того, скільки води потрібно, а на йіч дбайливо замикає їх, щоб канал не переповнявся. Переповнений канал — то страшна небезпека! Адже тоді може повстати велика повідь, — вода в каналі хутко виступить з берегів та й заллє геть чисто всю навколишню місцевість. Більша частина Голландії лежить нижче морського водорівня, і вода тільки через те не заливає країни, що її не пускають потужні дамби, тобто загати, а також і шлюзи, які часто-густо ледь витримують величезний тиск морського припливу. Навіть маленькі діти в Голландії знають, що треба невпинно стримувати річки та океан, щоб вони не пойняли водою країни, і що найменша недбалість воротаря при шлюзах може спричинитися до цілковитої руїни та вселюдної загибелі"…
— Дуже добре, — сказав учитель. — Тепер Сюзен!
— "Якось, восени, одного ясного дня, коли хлопчикові було років вісім, батьки загадали йому віднести пиріг одному сліпому, що жив за містом, по той бік дамби. Хлопчик весело вирушив у дорогу і, просидівши який час зі своїм старим другом, що дуже дякував йому за гостинець, попрощався з ним та й подався додому.
Йдучи бадьоро вздовж каналу, він помітив, що від осінніх дощів прибуло чимало води. Безтурботно наспівуючи якоїсь дитячої пісеньки, хлопчик думав про добрячі старі батькові шлюзи, радіючи з того, що вони такі міцні. "Коли б вода їх прорвала, — думав він, — що сталося б тоді з татком та мамою? Усі ці розкішні лани пойняло б сердитою водою, — татко завжди зве її "сердитою водою"; мабуть, на його думку, вона лютиться за те, що він стримує її так довго". Такі думки миготіли у хлопчиковій голові, а він усе йшов собі та йшов, часом зриваючи красиві блакитні квіти, що їх так багато росло край дороги. Інколи він зупинявся, щоб дмухнути на кульку пухнастої кульбаби і подивитися, як ген-ген відлітає насіння за вітром; часто прислухався до легкого шарудіння трусика, що біг десь у травичці, але найчастіше всміхався, пригадуючи собі, яка радість осявала втомлене, уважне обличчя його старого сліпого друга"…
— Тепер Генрі, — сказав учитель, кивнувши ще одному маленькому читцеві.
— "Аж раптом хлопчик перелякано озирнувся на всі боки. Він тільки тепер помітив, що сонце вже сіло, й побачив, що його власна довга тінь, яка весь час бігла по траві поруч нього, вже зникла. Вечоріло, — швидко насувалася темрява; хлопчик був ще досить далеко від своєї домівки, у відлюдній лощині, де навіть блакитні квіти здавалися сірими. Він чимдуж придав ходи в ноги. Серце йому стиснулось, як він почав згадувати казки про дітей, що заблудилися нічної доби в дрімучому лісі. Саме в ту мить, коли він уже хотів був кинутися бігти, до нього долинув якийсь дивний звук: йому здалося, що десь близько капотить вода… Хлопчик здригнувся. Звідки то?!.. Що воно за знак?.. Він глянув угору й побачив малесеньку діру в дамбі, що з неї текла тоненькою цівкою вода. Кожна дитина в Голландії здригається на саму думку про течу в дамбі! Хлопчик відразу ж зрозумів, яка то величезна небезпека. Якщо не зупинити воду, — з маленької діри хутко зробиться велика, й почнеться жахлива повідь.
В один мент збагнув він, що треба робити. Кинувши свої квіти, хлопчик подерся вгору по дамбі, доки не доліз до тієї діри; майже несвідомо встромив він у неї свого пухкого маленького пальця. Вода перестала текти! "Ага! — подумав він, засміявшись радісним, дитячим сміхом. — Доведеться "сердитій воді" зупинитися! Вона не заллє Гаарлема, доки я тут!"
Усе було дуже добре спочатку, але незабаром на землю впала темна ніч, і піднявся холодний туман. Наш маленький герой почав тремтіти з холоду та страху. Він криком кричав; він кликав: "Сюди! Сюди!" — але ніхто не йшов. А холод все дужчав. Пальчик у хлопчика зовсім затерп, потім затерпла вся рука, затерпло й плече, і кінець кінцем все тіло йому обважніло й почало страшенно боліти. Він знову закричав на повен голос: "Сюди! Сюди! Невже ж ніхто не прийде? Мамо! Мамо!" Але мати його не чула. Як добра господиня, вона вже замкнула двері й вирішила нагримати на сина завтра вранці за те, що він заночував у сліпого Янсена без її дозволу. Бідолашний хлопчик хотів був свиснути, сподіваючись, що, може, який запізнений школяр його почує; але зуби в нього так цокотіли, що нічого з того не вийшло. Тоді він почав просити порятунку у бога; молитва додала йому сили й відваги, і, врешті, він вирішив: "Я зостанусь тут до самого ранку"…