— Палин муж подивиться на нерозрізані книжки й може подумати, що ми зроду нічого не читали.
Тоді Степан Никифорович мерщій подався до буфета, витягнув два столові ножі, одчинив до передпокою двері й крикнув голосно:
— Ліда! Лідка! Сейчас же йди сюди!
Лідочка прибігла з кухні червона й засапана. Вона, боячись до чого-небудь приторкнутись, безпорадно теліпала заліпленими тістом пальчиками.
— Что такое, папа?
Степан Никифорович сердито подивився на її брудні рученята й грізно сказав:
— Щоб сейчас же вимила руки й сідай розрізати книжки!
Лідочка вивалила на батька вражені оченята:
— Какие книги? Пирожки ж, папочка, нужно в печь садить!
— З пирогами поспієш ще! Говорю — книги нужно порозрізати. Стид-ерам такий: книги стариє нерозрізаними на етажерці лежать! Как будто ніхто їх у домі не читає!
І Степан Никифорович почав перший люто розрізати Метерлінка.
Рідне місто, куди приїхала оце Паля Степанівна з чоловіком до батька, вразило її. Все, починаючи з вокзалу й візника, видалось їй страшенно маленьким, наче за ці шість років, відколи вона поїхала до Києва, все тут не росло, а навпаки, поволі зменшувалося. Візник сам обшарпаний і залатаний, замість коней у нього — кістяки, всунуті в коростяну брудну шкіру, а найгірше — це фаетон. Крила над колесами пообривались і немилосердно торохкотять, гайки поодгвинчувались і просто дивно, як воно ще ящик не одірветься від передка. Мара старанно порозпихав скрізь валізи, але круглу коробку все ж довелося поставити в ногах. Палю Степанівну це нервувало; коробка тисне на ноги, в спині муляє щось тверде, чи не цвях часом?
— Це просто жах їхати оцими провінціальними візниками! — сказала вона обурливо й почала критично дивитись на перші хати передмістя. Оце починається Харківська вулиця. Як вона тепер зветься? Невже й тут позміняли назви? Паля Степанівна подивилась на синювату дощечку й устигла прочитати: вулиця Карла Лібкнехта.
— Чого це саме Харківську нажали вулицею Лібкнехта? Що спільного між Харковом і Лібкнехтом? — неза-доволено чи то спитала, чи просто голосно висловила свою думку чоловікові Паля Степанівна.
— Мусить же, Палюсю, якась вулиця зватись іменем Лібкнехта, — погодливо сказав Мара й спочив оком на довгій фаланзі телефонних стовпів. Вулиця йому подобалась.
"Отим завулком, — подумала Паля Степанівна, — треба їхати до нашого хутора. Який він наш! Там тепер радгосп. Тільки й того, що згодилися прийняти батька за завгоспа. Батько завгоспом на своєму власному хуторі!" — Палі Степанівні стало жаль і батька, і хутора.
Маленькі хати під стріхами, далі червоні кам'яниці й бляхи. "Бакалійна торговля П. Полторак*. Полторак? Він ще й досі живий і ще й досі держить свою бакалію! Паля Степанівна, власне, ніколи не бачила Полгорака, вона тільки ще гімназисткою звернула увагу на вивіску й прізвище, — таке воно чудернацьке якесь, наче не людина й не дві людини, а чомусь півтори... Але тепер вона зненацька зраділа Полторакові. Це від нього першого повіяло їй по-справжньому рідним містом і якоюсь вічною непорушною тривалістю життя. От була вона ще дівчинкою, наївною гімназисткою, і був Полторак; настала революція, встала Україна, Паля Степанівна їхала до Києва шукати долі, а Полторак стояв; пройшла гетьманщина, петлюрівці, денікінці, скільки люду, її подруг, знайомих, родичів порозбігалося на всі сторони, а Полторак таки залишився. Вона вже жінка, у вагоні її перше почало вчора нудити й Паля Степанівна догадується, що це вона вагітна; ось сидить поруч неї її чоловік, це від нього вона породить дитину, а Полторак усе собі стоїть на своєму місці. І Паля Степанівна подумала, що коли б не Полторак, місто було б зовсім не таким, гіршим якимось. Милий, хороший Полторак!..
Вони проїхали повз сірий двоповерховий будинок. Гімназія. Женская гимназия!.. Паля Степанівна тривожно глянула на парадні двері — що тепер тут? Над дверима криво похилилась стара, з розмитими від дощів фарбами, вивіска. Вивіска була, видно, колись червона, тепер вона стала руда, літери колись — білі, тепер — брудно-сірі. Палі Степанівні чогось пригадалось із гімназії:
Их моют дожди, засыпает их пыль, И ветер волнует над ними ковыль...
— Тут тепер школа імені Шевченка, — зраділа Паля Степанівна, обертаючись назад, щоб іще раз глянути на будинок, але їй усе ж таки було шкода своєї гімназії: школа, хоч би яка там вона була, — не гімназія! Колеса трохи затихли на мосту і знову старий, дореволюційний з вибоїнами брук, колишнє казначейство — тепер фінвідділ, заґратовані вікна бупру, кінематограф. Коні круто звернули вниз.
— Оце починається наша вулиця, отам за тою вербою і наш дім, — сказала Паля Степанівна й погладила Марину долоню. — Зараз уже приїдемо...
Перший їх помітив на вулиці квартирантів опецьок Васютка. Він прожогом шугнув у двір, скочив на одній нозі на ґанок і залементував у одчинене вікно до кухні:
— Скоріш — їдуть! Уже їдуть! — і зразу ж помчав до хвіртки. Лідочка скрикнула і впустила з рук коцюбу 4. Вона сполошилась і не знала, що їй робити: закрутилась на одному місці, як зачарована, — подивилась на свої засмальцьовані пальці, витерла їх об нову блузку, потім отямилась і щодуху побігла до воріт.
Степан Никифорович іще розрізав книжки, коли знадвору звідусіль почулось "їдуть*. Кричав Васютка, кричала в дворі квартирантка і навіть на вулиці, коло вікна, чийсь незнайомий голос когось повідомляв:
— Це до Забийвороти їдуть.
Степан Никифорович поклав набік ножа й сторожко почав наслухати. На вулиці зовсім уже виразно зацокотіли копита й затарахкотіли колеса. Васютка закричав на всю пельку:
— Приїхали!..
Степан Никифорович закинув мерщій недорозріза-ного Купріна на буфет, застебнув на всі ґудзики піджака й подався з кімнати на той шарварок.
Васютка засунув собі під праву руку свою біляву, кошлату голівку й закрутився очманілим цапом посеред двору. З незрозумілого захоплення й радощів він несамовито фецав ногами і дико верещав:
— Приїхали! Приїхали! З женихом!
Степана Никифоровича, як довбнею, гепнуло по вухах таке непуття посеред його власного двору. Він затупав на Васютку ногами:
— Перестань, мерзавець! Стид-срам такий! Я т-тобі!