Васютка одразу ж замовк і, як побите по шкоді цуценя, плазма вислизнув із двору. Навколо запанувала належна урочиста тиша.
Далі ґанку Степан Никифорович з ґречності не пішов: батькам годиться зустрічати молодих на порозі хати. Він поправив на шиї коміра, поклав долоню на долоню й поважно перевів очі на хвіртку. Там, за хвірткою і парканом, нараз усе стихло, тільки фиркали коні. Степанові Никифоровичу з ґанку було видно лиш візника та кінські гриви. Десь нижче його молодята, але вони, певно, вилазять саме з фаетона і через те їх не видно й не чути. Зараз широко відчиниться хвіртка і він їх побачить. Побачить його, Палиного мужа. Від цієї думки Степан Никифорович захвилювався й почув, як йому підгинаються колінка. Ну просто, наче по їх Васютка, стерво, стукає патичком. Степан Никифорович навіть грізно повів оком по двору, чи не вилізло, бува, знову оте байстря, але на дворі все гаразд, Васютки ніде не видно. На вулиці заметушилися.
У серце Степанові Никифоровичу щось гулко стукнуло. Ні, то просто рипнула на заржавілих завісах стара хвіртка ("Не поправили! Сгид-срам, как будьте у двір ніхто не входить!..").
Попереду вилазила з натуги із своїх тонюсіньких рученят Лідочка, тягнучи важку валізу, далі Паля Степанівна з круглою лакованою коробкою і останнім Мара з валізою і постіллю.
Степан Никифорович тільки й устиг подумати: "Високий і чорний, вроді брунет..." — як знову його ошпарив треклятущий тоненький голосок:
— А чамайданів скільки понавозили! — Це знову від-кілясь виліз на двір Васютка, наче його найняли туг бешкетувати. Але вже ніколи було гримати на Васютку. Степана Никифоровича цілувала Паля, а за нею весело сміявся її муж і кивав пальцем до Васютки: — Ану-ну, йди сюди, я тебе сховаю в "чамайдан"! Васютка серйозно подивився на високого чорного дядю й боязко позадкував до курника. Степан Никифорович дав зятеві потрусити в гарячих руках свою долоню й вибачливо усміхався:
— Мерзавчики-шалуни ужасни! Как бур'ян, можна сказати, ростуть. За ними даже досмотреть ніззя, тольки на шкоду і способні.
Мара стиснув тестеву долоню ще раз і взяв речі. Всі рушили до хати.
Степан Никифорович пішов останнім. Він подивився на широку зятеву спину, на краєчок білого комірця, рівно підстрижену потилицю і задоволено підморгнув собі: "Ето, я понімаю, муж! Настоящий, а не какой-нибудь там заксовський розписчик! Старорежимний муж!.."
Речі, щоб не наносиш до покоїв пороху, поклали тимчасово в сінцях, а самі молоді пірнули в золоту зливу вітальні. Степан Никифорович наказав Лідочці принести молодим умитись, а сам пішов у сінці подивитись на валізи.
Валізи стоять у кутку, покладені одна на одну. Дорожній пил припорошив їхню ніжну коричневу смуглявість, і блискучі цвяшки, що по ріжках, теж потьмарні-ли. Ця густа сірувата намітка пилу зневажає дорогі речі й знецінює їх. Степан Никифорович не може бачити на нових речах печальні сліди тліну й занедбання. Він нахилився до валіз і бережно, щоб не подряпати часом шкіру, струсив порох подолом піджака. Валізи ожили й посміхнулися томним відлиском гладких боків. Вони нагадують Степанові Никифоровичу давно забуте, втрачене, веселе життя. З такими валізами люди їздили колись мандрувати в дальні краї, й валізи давали своїм господарям вигоди й певність. Навіть дивно тепер дивитись на валізи: гай-гай, куди порозкидало їхніх колишніх господарів, а вони таки повернулися!.. Степан Никифорович любовно, по-хазяйському оглянув зятеві речі й подумав:
"Странно: чемайдани хароші, а робота как будьте совєцькая..."
Він схилився на коліно й уважно помацав замочок:
— Замок єрундовий: раклам раз плюнуть розкубрити чемайдан! До таких чемайданів треба ставити старі замки, а не отакі фінтеклюшки.
З двору Лідочка несла відро води молодим, і Степан Никифорович мусив звестись на ноги. Подивився на Лі-доччине старанно на проділ розчесане волосся й забурчав, повертаючись до покоїв:
— Чемайданів даже не могла витерти! Стид-срам...
— Я, папа, сейчас вытру, только воду отнесу.
— Я вже сам витер, — буркнув роздратовано Степан Никифорович і сердито переступив поріг.
Лідочка зітхнула й понесла відро до вітальні.
— Ти ж і виросла, Лідочка! — схопила сестричку за плечі Паля Степанівна і ще раз поцілувала її: — Тебе просто не пізнати тепер, ти зовсім уже доросла!
— Лідочка твоя така велика, що їй, гляди, й до комсомолу вже пізно, — просто в партію і на жінвідділ, — поблажливо хитнув головою Мара й хитро посміхнувся. Лідочка потупила очі й почервоніла:
— Я в комсомол не поступлю, там только с мальчишками балуются...
— Отакої!.. — блимнув баньками Мара й від здивування навіть скинув піджака.
— У комсомоле только плохие девчонки, — уперто повела далі своєї Лідочка, але зараз же засоромилась власних слів і вибігла з кімнати.
Мара більше нічого не сказав, він тільки, зітхнувши, подумав: "Ну-ну! Сестричка..." Його вже перемагала втома, заснути б оце. Він подивився на мережану піну постелі й, недовго думаючи, шусть туди з ногами. Мат-расні пружини жалібно писнули, але все ж таки витримали Мару. Паля Степанівна кинула застібати блузку й перелякано глянула на ліжко.
— Що з тобою, Маро? То ж чисте укривало, а та ввесь з дороги і — з ногами туди!
— Чисті укривала — це дійсна мука: через них не можна навіть полежати! — поскаржився Мара й ледаче встав.
— А шкода! Ліжко м'яке, так і просить — ляж. Мара позіхнув і сонно оглянув кімнату. З Іоанна
Кронштадтського його очі перевалили через крісла в покрівцях і спинились на вінчальних іконах угорі з великою посрібленою лампадкою. Мара прищулився і голосно промовив:
— А богів з кадилами здря понавішували!
Паля Степанівна пильно подивилась на чоловіка і суворо сказала:
— Тільки, будь ласка, без антирелігійної пропаганди! Ми сюди приїхали спочивати, а не політикою займатися.
— Та я хіба що — хай висять, не я ж їх повісив, — глухо відповів Мара й підійшов до миски вмиватися.
Вийшовши з вітальні, Лідочка завмерла в їдальні й уважно наслухала. Палин чоловік розчарував її. Вона сподівалася зовсім іншого. То мав бути стрункий, блідолиций із смутними блакитними очима й довгим каштановим волоссям юнак. Він, розуміється, буде в "байро-нівці". Він трохи, як і Лідочка, соромливий і ніжний. Він тихо говоритиме, читатиме книжки й мріятиме. Вони втрьох ходитимуть за місто на старий Миколаївський цвинтар до мами, збиратимуть квіти й читатимуть написи на надгробках і хрестах. Але замість цього — чорний, довготелесий, голосно регочеться, як парубок, і — про комсомол та партію. Лідочка на мить перестала дихати, їй раптом промайнуло в думці: а може, він і сам комуніст?.. І тоді їй страшенно закортіло, щоб він неодмінно був комуністом: такому телепневі тільки й бути комуністом!