Давно-давно, ще перед Палею, коли вони жили любесенько в цьому ж будинку з покійницею Марфою (царство їй небесне!), він просив Бога послати йому сина. Та не вволив Бог його молитви: народилась донька Паля. І ще палкіше почав благати ночами Степан Ни-кифорович сина. Синочка. Синочок буде йому за молитовника. Степан Никифорович викохає його і віддасть учитись на священика. Син правитиме в соборі службу Божу й замолюватиме його гріхи.
Коли ставало в домі тихо, так тихо, що можна порахувати свої роки й пригадати, що було цього самого дня десять, п'ятнадцять літ тому, Степан Никифорович схилявся навколішки перед темним кіотом. Там кволо блимає лампадка і суворо з-під золотих шат дивляться святі апостоли й великомученики. їхні почорнілі страшні лиця щоночі зазирають у душу Степанові Никифоровичу, і він почуває себе недостойним під їхнім пильним поглядом. Йому вже болять коліна, ятриться шкіра на чолі від хресного знамені, і здається, що там, на кості, він протер уже ямку трьома пучками, але Степан Никифорович молиться. І аж тоді тільки, коли з двоспального ліжка зачинало долітати перше несміливе сопіння (то, не діждавшись кінця молитов, засипала втомлена, нерозважна Марфа), Степан Никифорович підводився на ноги, дочитував, ідучи до ліжка "Богородицю" й, хрестячись, сердито будив під ковдрою заснулу жінку.
Але хтось із нечистих перехоплював його молитви, й вони не доходили до неба: після першої доньки Марфа вже не вагітніла більше. Дев'ять років минуло, і вже давно почали стихати і вкорочуватись марні молитви за сина, а на десятому, мов на глум, мов на знущання, Марфа в муках породила Дідочку і вмерла породіллею.
Сьогодні Бог воздає Степанові Никифоровичу за все з лихвою: сьогодні повертається під батьківську покрівлю старша донька, з чесним, від Бога даним, мужем.
Степан Никифорович пригадує, які страшні речі могли скоїтися з Палею в отому страшному Києві, і сам дивується, як обминула її напасть. Врем*я тяжке пішло, люди як показилися, ніякого уважения й притгічія, скрізь комуністичеські порядки, а вже щодо молодежі, так страшно й подумати: дівчата з хлопцями по комсомолах тічками бігають... Ну де тепер поряд очній баришні жениха путящого найти! Офіцерські дами благородні, що повдовіли за оту завірюху совєцькую, і ті позаписувались із комісарами-комуністами. Дійшло до того, що православні женщини з образуванням (гімназії колись покінчали, на курсах були, в Продкомі служили) за жидів заміж виходять... На переверт у світі пішло, і тільки її, його Палю, заступила Пречиста від тої геєни сущої. Степан Никифорович боїться зрадити свою певність: скрізь усе по-новому, по-совєцькому, — невжеж його Палі пощастило по-людському. Він іще раз мусить дізнатись про свого зятя, і Степан Никифорович перечитує те місце в листі, де Паля Степанівна пише, що її чоловік служить у кооперації членом правління Соробкоопу й заробляє на місяць 180 карбованців без командировочних і нагрузок. Степанові Никифоровичу стає ще приємніше:
— Особенно харашо, що він — по кооперації! Тепер поміж чесними людьми тільки кооператорам і можна кудись доступитись, а більше нікому ходу не дають... Кращої пари, як настоящий безпартєйний кооператор, і не знайти!
Проте є все ж у листі одна заковика, що кидає тінь на тиху радість Степана Никифоровича:
— А Паля і послі замужества не справилась: уп'ять написала письмо на малоросійському язику!
Це давня рана в Степана Никифоровича, і вона вряди-годи боляче дається взнаки. Він повертається до своїх давніх міркувань, що їх колись був висловив Палі ще сімнадцятого року за ту "Просвіту", але й тепер він не годен у цьому анічогісінько збагнути:
"І як же его так — говорит на малоросійському язику! Для чого ж тоді в гімназії вчились? Учиться, учиться человек, усе по-харошому, получає образуваніє, а потім ні сіло ні впало — по-мужицькому варнякає; даже хуже человек дєлається, ніж перед гімназією! Канєшно, комуністи дєлають усяку там українізацію, щоб під мужика вроді получалось, но ето не пройдьот! Ето тольки так, заблуждєніє... — І його, Степана Никифоровича За-бийворотова, вони ніколи не змусять писати "Ничипо-рович". Страшно даже подумати, як воно по-малоро-сійськи некультурно виходить: "Ничипорови ч"! Вроді — "не чіпай меня"..."
Степан Никифорович раптом сполошився: невже Па-расковія і на конверті написала: "Ничипоровичу". Його зіньки торопко забігали по столу й уп'ялись у білий з блакитною серединкою Палин конверт. Е, ні! Паля до цього ще не дійшла, щоб соромити його на всю вулицю; на конверті виразно виведено — Никифорович у, тільки фамілія по-старому — "Забийвороті", замість — " Забийворотову "...
Степанові Никифоровичу одлягло від серця, і він подумав:
"Єслі в неї муж не дурак, то все еті глупості скоро пройдуть. Нужно буде з ним поговорити..." — Степан Никифорович важко підводиться з-за столу, обертається до ікон і щиро кладе трьома пучками на себе широкого, по-купецькому, хреста.
Він іще довго дивиться на дві ікони, де під склом приладнані по боках недогорілі свічки з золотими обвідками й потемнілі від часу воскові імортелі. Це шлюбні ікони. Колись батьки благословили його ними стати з Марфою до вінця. Степан Никифорович довго думає, потім підставляє під ікони стільця й, крехтячи, лізе на нього: "Треба ці ікони перенести в гостиную, де спатимуть молоді, а сюди з гостиної "Молитву о чаще в Геф-симанском саду", так буде лучче", — розмірковує Степан Никифорович, здуваючи з пальців павутиння, що приліпилось коло ікон.
"Молитву о чаще" повішено в їдальні, і тепер уже по всьому. Степан Никифорович хазяйським оком, як вождь — полки перед боєм, оглядає в кімнаті речі. Вони всі кожна на своєму місці, і кожне урочисто дожидає гостей. Степан Никифорович перевів очі на високу, набиту книжками етажерку й задумався.
— Гості повсіда люблять роздивлятись книжки з картинками й альбоми...
Степан Никифорович спробував пригадати, що воно там за книжки на етажерці, але зрадлцва пам'ять не підказала йому жодної назви, жодної картинки. Він знав тільки, що оті жовті й сині палітурки — то ще царські книги, їх присилали з "Нивою" та "Вокруг света". Після революції він сам не купив ні одної книги (тепер нема настоящих книг, только — комуністическіє та на малоросійському язику), але Лідка могла понатаскати казна-чого, хіба за всім доглянеш! Степан Никифорович підозріло підійшов до етажерки й почав скептично переглядати книжки. Перша, що трапилась до рук — "Полное собрание сочинений В. Г. Короленка, том І", була нерозрізана. Це спочатку заспокоїло Степана Никифоро-вича — непорізана, значить, давня книжка. Він узяв другу, третю, четверту і тоді здивовано побачив, що всі ці книжки, зім'яті й потерті від довгого лежання, всі вони непорізані. Він перевірив інші полиці, але й там покоїлись незайманими Гоголь, Салтиков-Щедрін, Метер-лінк, Толстой. Це занепокоїло Степана Никифоровича: