Спочатку, коли стояла хороша погода, Зігмунд подовгу гуляв, та після кількох зустрічей з підозріливими і недовірливими полісменами, облишив це заняття. Тоді він почав об'їжджати Лондон з кінця в кінець на автомашині, відшукуючи такі місця, про існування яких навіть не здогадувався. Скоро Зігмунд завів шапкові знайомства з багатьма нічними сторожами, носильниками з Ковент-Гардена, молочниками, а також з журналістами і друкарями з Фліт-стріт, яким доводиться працювати, коли усі сплять. Але оскільки Зігмунд не належав до тієї категорії людей, які кровно зацікавлені в контактах із собі подібними, це заняття скоро набридло йому, і він змушений був покластись на власні обмежені можливості.
Дружина, як цього слід було чекати, не дуже зраділа, дізнавшись про нічні прогулянки чоловіка. Він чесно розповів їй усе, і вона змушена була прийняти це на віру. Однак склалося враження, що їй більше потрібен чоловік, який хропе, але ночує дома, ніж той, що крадькома тікає серед ночі і не завжди встигає повернутись до сніданку.
Така позиція дружини дуже розчарувала Зігмунда. Він уже витратив немало грошей і повинен витратити не менше (про що постійно нагадувала Речел), а також ішов на значний ризик, щоб позбутись своєї вади. А чи була вона вдячна йому? Анітрохи. Вона лише вимагала докладно звітувати, де і як він проводив час уночі. Таке ставлення до нього було надто несправедливим і говорило про відсутність довіри.
Помалу сімейна таємниця вийшла за межі вузького кола посвячених, хоча Снорінгам (які, до речі, являли собою дуже згуртований клан) вдалося припинити процес розповсюдження чуток.
Дядько Лоренц, торговець діамантами, запропонував, щоб Зігмунд узяв іще одну роботу, адже шкода марнувати стільки додаткового робочого часу. Дядько склав список робіт, які однаково легко можна виконувати вдень і вночі, але Зігмунд щиросердно подякував, зауваживши, що не бачить ніякого резону сплачувати подвійний прибутковий податок.
Наприкінці шостого тижня цілодобового безсоння Зігмунд "зламався". Він не міг більше читати книжки, ходити по нічних клубах і слухати платівки. Та незвичайна властивість, за яку багато легковажних чоловіків віддали б свої статки, стала нестерпним тягарем для Зігмунда, і йому не залишалось нічого іншого, як знову звернутись до дядька Хаїма.
Професор чекав на племінника, і тому відпала необхідність пригрожувати судовим переслідуванням, апелювати до почуття родинної солідарності чи натякати на можливість розриву контракту.
— Гаразд, гаразд,— невдоволено пробурчав вчений. — Безглуздо метати бісер перед свиньми. Я був певен, що рано чи пізно ти зажадаєш вилікувати тебе від безсоння. Оскільки я щедра людина, це обійдеться тобі лише у п'ятдесят гіней. Але якщо ти хропітимеш іще дужче, ніж раніше, прошу мене не звинувачувати.
— Я ризикну,— сказав Зігмунд, у якого тоді стосунки з Речел погіршились настільки, що вони спали окремо.
Він відвернувся, коли професорова асистентка (цього разу не Ірма, а незграбна брюнетка) наповнювала величезний шприц останньою новинкою дядька Хаїма. Не встигла вона ввести половину вмісту шприца, як Зігмунда звалив сон.
Дядько Хаїм уперше розгубився не на жарт: "Хто міг подумати, що воно подіє так швидко. Що ж, треба перенести його у ліжко, не лежати ж йому посеред лабораторії".
Наступного ранку Зігмунд усе ще міцно спав і ніяк не реагував на стимулятори, що вводились йому. У нього не було ніяких ознак дихання, і він справляв враження людини, яка перебуває у стані гіпнотичного сну, чим викликав дедалі більше занепокоєння професора.
Втім, тривожився він не довго. Через кілька годин роздратована морська свинка куснула його за палець; почалося зараження крові, і редактор журналу "Нейчур" ледве встиг вмістити некролог у номер, що йшов до друку.
Зігмунд мирно проспав усі хвилюючі перипетії і перебував у стані блаженного невідання, коли родичі повернулись з крематорію "Голдерс грін" і зібрались на "військову раду". De mortuis nil nisi bonum1, але стало цілком очевидно, що покійний професор зробив іще одну трагічну помилку, і ніхто не знав, як її виправити.
Дядько Мейєр, власник салону меблів на Майл-Енд-роуд запропонував подбати про Зігмунда з умовою, що зможе виставляти його у вітрині для демонстрації якостей своїх розкішних ліжок. Однак Снорінги наклали вето на цю пропозицію, вбачаючи в ній щось недостойне Зігмунда.
Втім, пропозиція примусила їх замислитись; адже тепер вони були ситі по саму зав'язку Зігмундом та його киданням з однієї крайності в іншу. Тож чому б не піти шляхом найменшого опору і, як висловлювався один мудрець, не будити лихо, поки воно спить?
Та й немає рації за великі гроші кликати інше світило, яке може тільки погіршити стан Зігмунда (ніхто не може уявити як саме). Годування Зігмунда не коштуватиме нічого, на медичну допомогу піде мінімум; крім того, поки він спить, можна бути певним, що ніхто не порушить умови заповіту дядька Рубена. Коли ці аргументи виклали Речел, вона одразу збагнула, в чому їх сила. Щоб проводити правильну політику, за таких обставин від неї вимагалося певне терпіння, адже кінцевий результат стане доброю винагородою за всі її зусилля.
Чим більше Речел обмірковувала ситуацію, тим більше її приваблювала ця ідея. її цілком захопила можливість стати багатою солом'яною удовицею, і взагалі, перед нею розкривалися нові незнані можливості. І до того ж, чесно кажучи, їй набридло займатись проблемами чоловіка, щоб мучитися з ним іще цілих п'ять років, коли він вступить у права наслідування.
У свій час Зігмунд став власником майже мільйонного капіталу. Між іншим, він продовжував міцно спати і за всі п'ять років жодного разу не захропів. Зігмунд так мирно спав, що жаль було будити його, навіть якби хтось знав, як саме це зробити. Речел була певна, що непродумане втручання матиме непередбачені наслідки, та й родичі схилялися до цієї думки, впевнившись, що вона може розраховувати лише на проценти з капіталу Зігмунда.
Ця історія трапилась кілька років тому. Коли я востаннє почув про Зігмунда, він і далі мирно спав, а Речел чудово проводила час на Рів'єрі. Як ви, мабуть, здогадались, їй не відмовиш у здоровому глузді, адже вона розуміє, як вигідно зберегти собі на старість молодого чоловіка.