З машини зіскакують німці зі зброєю, поміж них раптом вроджується й Павло Голоха — у поліцейському вбранні, усміхнений, з рум'яними щоками, і такий уже сивий, наче тополиний пух.
— Павло з ними... Голоха приїхав теж...— повзе шепіт.
— А Ксеню ж його Дмитрівну розстріляли... А він у Погребищі служить...
— Біда, раз Павло Голоха тут.
Павло Голоха веселими очима обводить натовп овечацького люду — й щось каже до німецького офіцера, довгошийого та цибатого, схожого на боцюна, який ходить по драговині й ловить жаб. Німецький офіцер умить підносить угору ліву руку, рвучко опускає — й духовий оркестр замовкає.
Духовий оркестр замовкає, музиканти переминаються з ноги на ногу. Чутно лише, як шелестить листя на дубі. І в цій тиші, душачись сльозами, Фрося поряд зі мною видихає — й не може видихнути муку з грудей.
Довгим пальцем німецький офіцер ледь-ледь збиває вгору високого кашкета з кокардою на яйцюватій голові — й починає говорити. Голос у нього сухий і шорсткий, здається, вмирає навіть не на губах, а в роті. Що він говорить? І всі так само оторопіло слухають — і не розуміють, тупо мовчать з захмареними обличчями.
Улеслива й водночас поблажлива усмішечка міниться на пухкому, щокастому обличчі Павла Голохи. Він озивається, коли німецький офіцер вмовкає. І хоч говорить він по-овечацькому, та якось теж по-чужому, важко втямити.
— Німеччина... фюрер... бургомістр... партизани... капут.
Потім, наче перепочивши та набравши сили, знову починає говорити німецький офіцер — тільки вже голосніше й сварливіше, наче за цей короткий час несподівано встиг швидко розгніватися за віщось на всіх. Коли вмовкає, хтось із оркестрантів добуває зі свого інструмента хрипкуватий протяжний звук, німецький офіцер невдоволено сіпається довгою постаттю, й западає тиша.
Тоді знову озивається Павло Голоха:
— Німецьке командування скликало вас усіх на свято. На народне свято Маковія. Ви поприходили сюди, бо народне свято не може обійтися без народу, зрозуміли?
Він ще говорить щось, але я не чую, бо раптом баба Ликора заступає німців, і шорсткими пучками пальців затикає мені вуха. Я глухну, а тому пручаюся — й таки випручуюся.
— Не дивися, нема на віщо дивитися.
А як я не дивитимуся, коли очі самі просяться на волю, щоб дивитися?
— У-у... у-у... у-у...— це дзигонить зубами Фрося. А чому Тарапатий опинився не тільки на кабіні німецької машини, а й з кабіни вже перебирається на найнижчу гілляку дуба?!
Таких грубих гілляк чимало, вони врізнобіч розходяться від стовбура, але це найнижча й найгрубіша. Тарапатий на цій гілляці — як пташка, що кумедно ворушить руками та ногами, наче крильми.
— Бож-ж-женьку ж мій! — шепоче баба Ликора. Овечацький люд мовчить і понуро дивиться то на німців, що метушаться внизу коло брудно-зеленої машини, то на спритного Тарапатого, що вовтузиться на гілляці. А він не просто вовтузиться, а прив'язує до гілляки якісь мотузки, й німці внизу допомагають йому прив'язувати.
Мотузки, поскручувавшись кільцями, звисають з гілляки, як неживі гадюки.
— Гут! Гут! — голосно каже німецький офіцер.
— Добре! Молодець! — хвалить і Павло Голоха. Тарапатий залишається на дубі, наче сподівається що йому знизу німці ще подаватимуть мотузки, а він прив'язуватиме до грубої гілляки.
Німецький офіцер подає знак рукою, і за тим його спокійним рухом озивається духовий оркестр. Музичні інструменти першої миті грають наче незлагоджено, врозбрід, та вже наступної миті — і шпаркіше, й завзятіше.
Де й береться біля нас Корній Потуга з добрим усміхом на довгих губах, смикає Фросю за рукав:
— Не спи, розплющся... Дивися на греблю...
Й неквапливо йде собі геть у глухій юрмі ове-чацького люду.
А звідти, з-за дерев заводського парку, вигулькує ота машина, що була несподівано зникла в селі, відставши від цієї, що зараз стоїть під дубом. І вже спускається на греблю. І звідси, з пагорба, добре видно, що в цій машині їдуть зовсім не німці. Видно в відкритому кузові поліцаїв, а хто ж то поміж поліцаїв?
А поміж поліцаїв — наші ж таки хлопці! Добре видно, що наші! Сорочки в них на грудях та на спинах надимаються від вітру. Чуби їхні вихоряться. І, либонь, дивляться вони на пагорб, де зібрався овечацький люд.
А овечацький люд пильно дивиться з пагорба на землю.
Краєм ока помічаю мотузки, що неживими гадюками звисають з грубої дубової гілляки. Скільки цих мотузків? Три? Ні, чотири.
І ще краєм ока я бачу, що Тарапатий уже не сидить на нижній гілляці, а намагається перебратися на вищу. Вже й перебрався. А з тієї силкується перебратися на ще вищу. Тарапатий тікає від тих мотузяних гадюк, які ледь-ледь погойдуються на вітрі, по дубовому гілляччю намагається якомога далі втекти від землі, здертися ближче до неба, наче там, де ближче до неба, надійніше та безпечніше.
— Ох!., — зітхає натовп на пагорбі, перекриваючи музику.
Наче те зітхання виривається з одних грудей.
— О-ох! — і вдруге озивається овечацький люд, перекриваючи музику, що тоне в могутньому й розпачливому зітханні.
Я намагаюся втямити, що сталося за той короткий час, коли я стежив за Тарапатим на дубі,— й не годен. Я намагаюся вирватися від баби Ликори, та вона міцно тримає за руку. То з натовпу, що заступив мені світ, я тягну бабу Ликору за собою, на простір поміж людей.
І раптово перед моїм зором відкривається внизу під спадистим зеленим пагорбом річка, що мерехтить на сонці, й довга гребля через річку.
Добре видно, що німецька машина на греблі зупинилася й стоїть.
А хто ж це біжить по греблі? Біжить з зав'язаними за спиною руками. Біжить від машини, моторно перебираючи ногами, подавшись постаттю вперед, і кошлатий чорний чуб хурделиться на голові, затуляючи очі, а він не може поправити свавільні пасма, бо руки зв'язано за спиною.
— Клим...— зовсім близько шепоче Фрося.
— Ой, Клим...— повторює баба Ликора.
— Дивіться, Клим Климіша тікає...— шепоче овечацький люд.
— Ти бач, скочив з машини!
— І як він скочив? Клим!..
Духовий оркестр стоїть спиною до ставу, музиканти грають, надимаючи щоки й витріщаючи очі. Німецький офіцер, Павло Голоха, Корній Потуга, інші німці й поліцаї повитріщалися на греблю, а там біжить Клим.