Співуча колиска з верболозу

Страница 82 из 83

Гуцало Евгений

— Тікай! — раптом лунає нелюдський крик.

Це кричить Фрося. Це так страшно й голосно, що несподівано духовий оркестр вмовкає, витріщаючись на людську юрму. Й навіть німці та поліцаї вражено оглядаються на Фросю, що спромоглася на нелюдський крик-благання.

Цей крик-благання, либонь, не міг Клим не почути на греблі.

Западає німа тиша, і в цій тиші лунає постріл. Юрма сахається врізнобіч, водночас залишаючись на місці. І тоді чується другий постріл — звідти, з греблі. Юрма знову сахається з острашливим зойком, і хтось кричить:

— Упав!.. Упав!..

— Та ні!.. Біжить!

— Упав!..

Хто впав? Хто біжить? Юрма кипить, і в киплячій юрмі я вже не бачу греблі, а бачу буйні від переляку людські голови, а поверх буйних людських голів — розложистий дуб. Поміж гілля його чи то скочується, чи то падає донизу Тарапатий, намагаючись ухопитися за віття, але падає, скочується. Ось уже повис на нижній гілці, вхопившись за неї обома руками, але сповзає все нижче, безпорадно метляючи розчепіреними ногами, ось уже й летить донизу.

Бачу, як він, у подертих сорочці та штанах, зривається з дуба — й падає у веремію, що коїться побіля підніжжя стовбура.

— Впав...— тонким і гострим, наче голка, голосом страждає Фрося.

Я намагаюся побачити, що ж там коїться на греблі, проте в метушні, в стовповиську не бачу, бо греблю затулено тілами.

І лише на якусь коротку мить мої очі прориваються на греблю.

Хтось там лежить на греблі, скоцюрбився.

Поліцаї біжать до скульчєного на греблі тіла.

І знову все пропадає. Понад людськими буйними головами бачу лише дуба, що сягає до хмар, бачу на нижній грубій гілляці мотузяні гадюки, що погойдуються на вітерці. Баба Ликора тягне мене кудись за руку. Десь зовсім поміж глухого лементу чується тонкий, мов голка, страдницький голос Фросі. Я намагаюся вирватися, але тепер мене силкується втримати дядько Тилимон. І тітка Ніла силкується втримати. Крик рветься з моїх грудей, і на рот мій лягає чиясь рука. Чия це рука? Та це ж тітка Марія, вона теж тут, у натовпі.

Страх знемагає мене, я шарпаюся — і таки вириваюся з руки баби Ликори. Б'юся в юрмі, звиваюся, пров'юнююся, падаючи й зводячись, допомагаючи собі криком та слізьми,— й таки вириваюся з в'язкого та багнистого натовпу овечацького люду, опиняюся в садку у дядька Тилимона. Але й садок цей страшний, бо звідси так близько до дуба, де чується глухий стогін, і я стрімголов вириваюся з підступних обіймів дядькового похмурого саду.

Біжу, а страх біжить за мною, страх біжить поряд зі мною, страх біжить назустріч мені,— і я не знаю, куди тікати, щоб порятуватись від нього, бо ніде в селі нема від нього порятунку.

Здається, всі ладні побігти разом зі мною, щоб знайти прихисток. Верби й тополі ладні зірватися понад шляхом, і садки, й хати, й соняшники на городах. Навіть вигинаються слідом за мною на вітрі. А лелека вгорі то й летить. І три сизі голуби перелітають угорі, то випереджаючи, то відстаючи.

Двоє діток стоять біля вербового перелазу на шляху, очі цвітуть на їхніх обличчях, наче будяки. Та це ж діти — сироти Ксені Дмитрівни! Й раптом обоє зриваються, починають тікати від мене, аж біла курява хмарками спалахує з-під їхніх босих п'ят.

Хочу крикнути їм навздогін, щоб не тікали, та як я крикну, коли я й сам тікаю?

І ми втрьох біжимо від страху та переляку, які біжать за нами.

Й лелека угорі супроводжує нас.

І троє сизих голубів перелітає понад нами, наче оберігають нас.

І куди ж біжимо, й коли ж ми прибіжимо, коли не знаємо, куди тікати, адже страх повсюдно, страх з нами і в нас, і ми самі — як страх з виряченими очима.

Куди біжимо?

Коли прибіжимо?

НАД СВІТОМ — СПІВУЧА КОЛИСКА З ВЕРБОЛОЗУ

— Спи, дитино, спи... Звідкись долинає голос баби Ликори, теплий і лагідний. Руки її пахнуть полином і материнкою. Але я чомусь не бачу ні баби Ликори, ні її рук, ото хіба що голос чую — заспокійливий та благальний. — Не дерися на стіну, вгамуйся, ніч надворі давно... Чую голос баби Ликори, та зовсім не розумію, що вона каже. Та й так, наче не до мене звертається вона, а до когось1 іншого, хто є неподалік, та кого я не бачу так само, як і бабу Ликору не бачу.

Мабуть, тому лише чую, а не бачу, що я лізу на того віковічного дуба, який росте за Тилимоновим обійстям на високому пагорбі, і з якого видно не тільки Овечаче, а й далеко поза селом, видно чи не на весь білий світ. Я здираюся на цього дуба, вже поминув найнижче гілляччя, на якому сьогодні вовтузився Тарапатий, прив'язуючи мотузяні гадюки.

Скільки всякої всячини зібралося на цьому дубі, скільки птаства та скільки люду!

І чим вище я здираюся вгору, тим більшає та не-огляднішає дуб, тим безмежнішає на дубі все видиме й мислиме: все, що тільки є в білому світі, вмістилося тут, для всього знайшлося місце в морі його шумливого зеленого листя. Жадібно вдивляюся довкола себе, вбираючи очима мислиме та немислиме розмаїття, і з дивною радістю не можу повірити в його справжність і близькість.

Як далеко звідси видно!

Ген-ген у мрійній далечі видно Забару, видно за левадами та за голубими криничками в левадах стареньку хатину, а в тій хатині чорнява ласкава молодиця гойдає співучу колиску з верболозу. Смаглявими руками гойдає співучу колиску з верболозу. її губи щось шепочуть. Може, колискову? Звідси, з овечаць-кого віковічного дуба, не чутно. Та й звідси, з ове-чацького дуба, не видно, чи є там хтось у колисці, підвішеній на вервечках до сволока. Мабуть, таки хтось є!

А хто ж то з левад підходить до старенької стріхатої хати?

Невже маленький чорнявий Марко?! А хто ж то слідком за Марком ступає? Та то ж двоє діток овечацької вчительки Ксені Дмитрівни!.. Вони йдуть до тієї ласкавої молодиці, яка не так давно випрошувала мене в баби Ликори. Вони йдуть до її співучої колиски з верболозу, йдуть на спів колиски та на її музику, а чорнява ласкава молодиця жде їх і ось-ось дочекається.

Напливає туман, ховаючи від мене далеку Забару, і вже там зникає в тумані.

Сиджу на зеленому дубі, а звідкись знизу долинає голос баби Ликори:

— Я вже до нього і так, і так... а він дереться на стіну... я йому руки віддираю від стіни, а він знову... Зовсім здуріла дитина, скомизилася...