— Знов прибіг?
— Свято!.. Хіба ви не чуєте? Гайда на свято! Над Овечачим ллється музика. Музика накочується хвилями, то зовсім стихаючи, а то дужчаючи. Так, наче то наближається, то віддаляється. Й мені здається, що я погойдуюся на тих хвилях, що вони то вгору підносять мене, то опускають донизу.
— Нема ніякого свята! — сердито відказує баба Ликора.
— О, там уже стільки людей зібралося!
— Ану марш звідси, щоб і ноги твоєї не було.
Тарапатого як вітром здуває, бо він таки побоюється баби Ликори. Вона добра-добра, ласкава-ласка-ва, але рука в неї — наче праник, яким вибиває шмаття на камені в річці. Як лясне своєю рукою-праником, то джмелі у вухах гудуть.
Зі свого обійстя згодом озивається Срулиха:
— Бабо, ви підете?
— Хресійбо не піду.
— Але ж загадували йти! По-доброму наказували йти.
— Як по-доброму, то я не піду.
— Вже разом не підемо.
Обличчя в Срулихи тепер стало — наче вечір, наче ніч. Хай там хоч як сонце грає в небі великодньою крашанкою чи писанкою, а лице в неї не розгодинюється, не випогоджується. А то ще закутається так, що лише щілинки очей мерехтять. І в хаті весь час тепер сидить, наче сова в дуплі.
Так ото вона побивається невтішно за чорнявим Марком.
Й зараз вона совою шугає в сіни, гримнувши дверми.
Здається, музикою відлунюють низькі хмари, що пливуть над селом, відлунюють садки, відлунюють городи. Баба Ликора шпортає в корчах молоду картоплю, щоб зварити на обід, і лається, бубонить, бо так їй та музика не подобається.
— Бабо, а то музика не для вас?
Біля воріт спиняється на велосипеді Корній Потуга, хапається рукою за слуп.
— Бабо, ви чуєте чи не чуєте? Хіба то не до вас грається? Не хтось грає, а німецька влада. Скільки ще вас припрошувати? Чи ви така гонориста дівка, що до вас треба з калачем? Ото дивіться, коли не хочете, аби я вам пустив золотого півня.
І вже він відривається рукою від слупа, іде до Срулихи.
Баба Ликора лається стиха, але мусить слухатися. Та й як не слухатися, коли дехто з сусідів давно подався. Та й... де це та коли освятилася вода без баби. Мене за руку — й гайда.
Музика лине звідти, від Тилимона, де височить дуб над Овечачим.
У хвилях музики легше йти, бо музика наче несе, наче сама притягує до себе. Віковічний дуб усе ближчає та більшає, грізнішає. Аж поки поза Тилимоновим обійстям виходимо на широкий зелений пагорб, де вже зібралося чимало люду.
Стоять похмурим натовпом, а цей похмурий натовп розбився на окремі купки. Ми ще тільки наближаємося, а з натовпу назустріч нам виборсується якась незнайома дівчина, закутана хусткою до самих брів, і питає:
— А ви чого, бабо Ликоро, прийшли з дитиною? Музики послухати?
— А нех вона, ця музика, западеться їм! Чи в баби такий страшний вітер у голові? Таж Корній Потуга вигнав ще й пригрозив хату спалити!
Дивно, я знову спершу не впізнаю Фросю. Бо ця незнайома дівчина — таки Фрося наша, але дуже змінилася. Усе в неї чуже й погасле: губи, очі, лице. Й погаслі руки та ноги.
— Еге, стільки назганяли людей... І грають ото.
— Той казав, що свято.
— Яке ж свято, що люди не знають?
Духовий оркестр стоїть під могутнім дубовим гіллям і зосереджено дме у блискучі інструменти. Музиканти зодягнені хто як, штани пухиряться на колінах, на головах — картузи та брилі, а то й зовсім голомозі, на ногах — і черевики, й чоботи, й сандалети. Музичні інструменти в їхніх руках мерехтять і сивим сріблом, і сивим золотом, вони мовби понабрякали сонцем, яке аж бризкає з них.
Зовсім близько від музикантів стоїть Тарапатий, інші хлопці збилися гуртом, зачаровано прислухаючись та приглядаючись, як то твориться музика. Й мені також кортить підійти ближче, бо цікаво, але баба Ликора смикає за рукав:
— Не рипайся, шибенику.
Звідси, з горба, видно, як ген-ген далеко в полі на білому шляху появляються якісь машини. Вони маленькі, мов кузки, бо далеко, й спершу здається, що стоять на місці. Та ні, сунуть до села, до нашого Овечачого, і вже ростуть, більшають.
Не тільки я застеріг машини в полі, а й Тарапатий, а й хлопці. Всі вже дивляться на стрічку білого шляху в полі за селом.
І раптом Фрося скрикує:
— Ні! Ні!
Що з Фросею? Поряд неї стоїть Корній Потуга в поліцейському одязі, з пов'язкою на руці. Губи в нього кривляться в недобрій усмішці.
То не віриш мені? Скоро побачиш.
— Ні, ні! — каже в нестямі Фрося.
— То побачиш скоро,— повторює Корній Потуга і йде в понурий, мовчазний натовп.
Така незнайома, така чужа Фрося стискує перед собою два кулаки, наче шукає когось ударити. Очі в неї — сліпі й невидющі, повнісінькі сліз.
— Що він сказав? — питає баба Ликора.
— Ні, ні,— видихає Фрося.
— Та чим же він тебе до сліз довів?
— Сказав, що Клима зловлено в лісі.
— О, душогуб той Потуга,— виривається в баби Ликори.
— Й наче Клима сюди везуть... Сказав, що на побачення зі мною везуть.
А я слухаю—й нічого не годен второпати: духовий оркестр грає — і Клима сюди везуть! Оркестр грає, бо сюди везуть Клима? Тому-то й свято? Тому-то стільки й люду зігнали на свято? Але навіщо було зганяти?
І чому на святі всі такі похнюплені?
Може, Клима везуть на отих машинах, які наближаються до села, вже ген-ген видно їх за заводом? Чув, як, стискуючи мою руку, баба Ликора бубонить:
— Геєни огненної немає на них...
Там, біля заводу, одна машина губиться за деревами парку, а друга по спадистій дорозі котиться до річки, вже в'їжджає на довгу греблю. У машині сидять німці. Німці сидять плече в плече. Кожен тримає в руках похмуру чорну зброю, так що машина аж наколющилася зброєю.
Духовий оркестр, який був трохи примовк, тепер жвавішає, оживає. Пострілюючи очима на греблю, де поміж вербами котиться німецька вантажна машина, музиканти не те що стрункішають, а випинають груди й не горбляться. І музика бадьорішає, швидшає, вона мовби квапиться, біжить назустріч німцям.
Овечацький люд замовкає і якимись тоскними глухими поглядами в'язко дивиться на брудно-зелену машину, що біжить греблею, і гаркітливий гуркіт її мотора все ближчає. Ось і зовсім поближчав, коли машина починає спинатися петлистою дорогою, що веде сюди, на пагорб.
Нарешті машина спиняється на пагорбі неподалік від дуба.