На чорному сучку, мовби пришпилений, Корній Потуга!.. Руки розметав навхрест, не ворушится, а лице чорніє вугляком. Ластівки в'ються довкола нього, а що мені страшно, щоб ластівки хурделицею завіяли його отам, на дубі, неподалік від ярмарку, щоб не бачити його.
А трохи далі поміж рясного жолуддя, такого великого, мов гарбузи, видніє і не жолудь білий, а біло-сива усміхнена голова Павла Голохи!.. Голова сміється, усміхнені губи хочуть сказати щось, але не кажуть, тільки сміються мертвим усміхом. Я хочу відірвати погляд від усміхненої голови — й не можу, така дивна й страшна сила в мертвої усмішки Павла Голохи. Та зрештою наче тінь від хмари наповзає — і меркне вищирена голова.
Який цей дуб великий — і все є в його могутній кроні!
Бачу там і дядька Тилимона з тіткою Нілою, вони обоє порпаються на городі поміж розквітлих соняшників. А ген і тітка Секлета, вона на довгому мотузку пасе червону корову. А то, либонь, ота збаразька ласкава чорнява молодиця, що гойдає співучу колиску з верболозу. Ген стоїть тітка Марія, а над нею літає лелека, мовби над тіткою літає добрий дух. О, Тарапатий заглядає у чорну розверсту яму, й та глибока яма — рвана рана в грудях кладовища. І тітка Варка сидить біля кужеля, веретено крутиться в її руці, прядеться та прядеться біла чиста нитка, намотується й намотується на фуркітливе веретено в її руці.
Що ж я шукаю, що ж я шукаю? Що ж я хочу побачити на могутньому дубі, на якому сподівайся на всяку всячину?
Ага, я шукаю Клима Климішу в лісовому курені під розлапистою зеленою ялиною!
Де ж Клим? Чому ніде не видно його? Може, він коло Фросі? Намагаюся в тих нескінченних людських роях знайти Фросю, котра зодяглася, наче наречена, але й Фросі вже не видно.
А ще кого шукаю, кого?
В тих людських роях таки знову намацую збаразьку чорняву ласкаву молодицю. Молодиця легко розгойдує співучу колиску з верболозу, підв'язану до сволока на вервечках. Молодиця гойдає колиску й співає, тільки пісні її не чути. Я приглядаюся до колиски, пильніше, пильніше...
Чиї то очі цвітуть чорним цвітом у колисці?
Таж то збаразька молодиця гойдає у колисці маленького Марка, а він звідти, з дуба, з колиски, видивляється на весь білий світ неоглядний. Когось шукає очима — й не може знайти. Може, він шукає мене?
Хочу крикнути: "Ось я, ось я, тут!" І просинаюся несподівано.
Спершу не можу втямити, що я таки проснувся. Не можу втямити, чому довкола все стало іншим. Іншим стало Овечаче, іншим став дуб, під яким я сиджу. А де поділося оте Овечаче, отой дуб, які я щойно бачив?
Зводжуся — і здивовано дивлюся на дуб над моєю головою.
Де поділося все те, що було на дубі? Листя різьблене шелестить, сузір'я жолудів висять, дзвенять мурахи, щебече сіра пташка. Але ж і листя не таке, й жолуді й пташка. Все не таке!
Невже на цьому дубі я вже так і не побачу Клима в ялиновому курені?
А маленький Марко в співучій колисці з верболозу?.. Де маленький Марко з блискучими чорними очима? Десь має бути отам, у зеленій кроні, має бути! Але нема. Та невже нема?
Стогін виривається з моїх грудей.
А хто то йде через яблуневий садок слідом за бабою Ликорою? Горбиться, помагає собі сучкуватим вишневим костуром. Ага, та то ж баба Весна, шептуха наша овечацька.
— Йди-но сюди, дитино, йди-но до мене,— наблизившись, каже вона.
Обличчя в неї — наче вощина, з якої випито мед.
Баба Весна торкається пучками пальців моєї голови — й чародійна ласка через її пучки вливається в моє єство. Літепло спокою сповиває мене. Я вмить забуваю за те, що сталося зовсім недавно, забуваю за своє видиво, навіть за дуб забуваю, хоч він зовсім близько і до його шкарубкого стовбура можна торкнутися рукою.
Повіки мої все важчають, і я тицяюся головою в поділ спідниці баби Ликори, і вже вона торкається мене своїми солодкими пучками, наче вділяє цілющих, жаданих ліків.
СУМНЕ ВЕСІЛЛЯ У ВІВСЯНИКАХ
Нарешті, баба Ликора відпускає мою руку.
— Ось і прийшли,— спадає зітхання з її пошерхлих уст.
У садку — старі яблуні та старі груші, що далеченько порозходилися одна від одної, а смарагдову траву під ними встелено падалішніми грушками та яблуками. Знявши з плечей клумачок і поклавши під кущем розквітлих мальв, баба Ликора повільно йде через садок.
І зупиняється над ручаєм, який уже тече за садком. Тут сідає на вузьку кладку, перекинуту через ручай, і опускає запорошені, збиті ноги у воду. Вона заплющує очі й стогне від задоволення.
— Наче ліки... як добре...
Підійшовши слідом, я дивлюся в ручай, що тече поміж вузеньких, поснованих травою низьких берегів. Біле піщане дно зовсім близько, бо ручай мілкий, зате вода в ньому — чиста й прозора, так що на дні видно кожну піщинку чи сріблястий водяний пухирчик.
Нахилившись, беру пригорщами воду й п'ю. Вода прохолодна, від неї ледь-ледь пахне зіллям та м'ятою.
— Вмийся... Вмийся з дороги,— радить баба Ликора. Зачерпую пригорщами воду — і вмиваюся в ручаї,
змиваючи втому. Й тут, у затінку під вербами, що поспліталися плакучим своїм гіллям над ручаєм, до мене повертається свіжість та бадьорість.
До садка прилягає город, а на городі — цілий хоровод золотих соняхів. І на сусідніх городах — так само хороводи соняхів. А за городами зеленіють луги, буйні
від високої трави та квітів, і подувом вітерця доносить духмяні пахощі, такі медвянисті, хмільні такі, що вдихав би й вдихав би.
— Це ви, лебедики мої?
Оглядаюся від ручая — і мало в воду не заточуюся від здивування: через старий садок поміж груш та яблунь іде... Хто ж це йде?.. Та невже йде баба Ликора?!
Та хіба ж усміхнена баба Ликора йде через садок, коли зморена баба Ликора ось таки сидить над ручаєм і студить ноги у протічній воді? І я здивовано втуплююся в неї. Таки сидить, таки ніде не ділася. Переводжу погляд...
Переводжу погляд — таки йде через садок,' наближається до нас!
— Лебедики ви мої, прилетіли аж з Овечачого... Баба Ликора, що студила ноги в ручаї, зводиться й
повільно ступає назустріч бабі Ликорі, що наближається до ручая. Вони обіймаються, на якусь мить зливаючись і стаючи начебто одною бабою Ликорою. Та розняли руки — і знову їх дві.
— Ликоро!..
— Мартохо!..