Співуча колиска з верболозу

Сторінка 77 з 83

Гуцало Євген

На чорному сучку, мовби пришпилений, Корній Потуга!.. Руки розметав навхрест, не ворушится, а лице чорніє вугляком. Ластівки в'ються довкола нього, а що мені страшно, щоб ластівки хурделицею завіяли його отам, на дубі, неподалік від ярмарку, щоб не бачити його.

А трохи далі поміж рясного жолуддя, такого великого, мов гарбузи, видніє і не жолудь білий, а біло-сива усміхнена голова Павла Голохи!.. Голова сміється, усміхнені губи хочуть сказати щось, але не кажуть, тільки сміються мертвим усміхом. Я хочу відірвати погляд від усміхненої голови — й не можу, така дивна й страшна сила в мертвої усмішки Павла Голохи. Та зрештою наче тінь від хмари наповзає — і меркне вищирена голова.

Який цей дуб великий — і все є в його могутній кроні!

Бачу там і дядька Тилимона з тіткою Нілою, вони обоє порпаються на городі поміж розквітлих соняшників. А ген і тітка Секлета, вона на довгому мотузку пасе червону корову. А то, либонь, ота збаразька ласкава чорнява молодиця, що гойдає співучу колиску з верболозу. Ген стоїть тітка Марія, а над нею літає лелека, мовби над тіткою літає добрий дух. О, Тарапатий заглядає у чорну розверсту яму, й та глибока яма — рвана рана в грудях кладовища. І тітка Варка сидить біля кужеля, веретено крутиться в її руці, прядеться та прядеться біла чиста нитка, намотується й намотується на фуркітливе веретено в її руці.

Що ж я шукаю, що ж я шукаю? Що ж я хочу побачити на могутньому дубі, на якому сподівайся на всяку всячину?

Ага, я шукаю Клима Климішу в лісовому курені під розлапистою зеленою ялиною!

Де ж Клим? Чому ніде не видно його? Може, він коло Фросі? Намагаюся в тих нескінченних людських роях знайти Фросю, котра зодяглася, наче наречена, але й Фросі вже не видно.

А ще кого шукаю, кого?

В тих людських роях таки знову намацую збаразьку чорняву ласкаву молодицю. Молодиця легко розгойдує співучу колиску з верболозу, підв'язану до сволока на вервечках. Молодиця гойдає колиску й співає, тільки пісні її не чути. Я приглядаюся до колиски, пильніше, пильніше...

Чиї то очі цвітуть чорним цвітом у колисці?

Таж то збаразька молодиця гойдає у колисці маленького Марка, а він звідти, з дуба, з колиски, видивляється на весь білий світ неоглядний. Когось шукає очима — й не може знайти. Може, він шукає мене?

Хочу крикнути: "Ось я, ось я, тут!" І просинаюся несподівано.

Спершу не можу втямити, що я таки проснувся. Не можу втямити, чому довкола все стало іншим. Іншим стало Овечаче, іншим став дуб, під яким я сиджу. А де поділося оте Овечаче, отой дуб, які я щойно бачив?

Зводжуся — і здивовано дивлюся на дуб над моєю головою.

Де поділося все те, що було на дубі? Листя різьблене шелестить, сузір'я жолудів висять, дзвенять мурахи, щебече сіра пташка. Але ж і листя не таке, й жолуді й пташка. Все не таке!

Невже на цьому дубі я вже так і не побачу Клима в ялиновому курені?

А маленький Марко в співучій колисці з верболозу?.. Де маленький Марко з блискучими чорними очима? Десь має бути отам, у зеленій кроні, має бути! Але нема. Та невже нема?

Стогін виривається з моїх грудей.

А хто то йде через яблуневий садок слідом за бабою Ликорою? Горбиться, помагає собі сучкуватим вишневим костуром. Ага, та то ж баба Весна, шептуха наша овечацька.

— Йди-но сюди, дитино, йди-но до мене,— наблизившись, каже вона.

Обличчя в неї — наче вощина, з якої випито мед.

Баба Весна торкається пучками пальців моєї голови — й чародійна ласка через її пучки вливається в моє єство. Літепло спокою сповиває мене. Я вмить забуваю за те, що сталося зовсім недавно, забуваю за своє видиво, навіть за дуб забуваю, хоч він зовсім близько і до його шкарубкого стовбура можна торкнутися рукою.

Повіки мої все важчають, і я тицяюся головою в поділ спідниці баби Ликори, і вже вона торкається мене своїми солодкими пучками, наче вділяє цілющих, жаданих ліків.

СУМНЕ ВЕСІЛЛЯ У ВІВСЯНИКАХ

Нарешті, баба Ликора відпускає мою руку.

— Ось і прийшли,— спадає зітхання з її пошерхлих уст.

У садку — старі яблуні та старі груші, що далеченько порозходилися одна від одної, а смарагдову траву під ними встелено падалішніми грушками та яблуками. Знявши з плечей клумачок і поклавши під кущем розквітлих мальв, баба Ликора повільно йде через садок.

І зупиняється над ручаєм, який уже тече за садком. Тут сідає на вузьку кладку, перекинуту через ручай, і опускає запорошені, збиті ноги у воду. Вона заплющує очі й стогне від задоволення.

— Наче ліки... як добре...

Підійшовши слідом, я дивлюся в ручай, що тече поміж вузеньких, поснованих травою низьких берегів. Біле піщане дно зовсім близько, бо ручай мілкий, зате вода в ньому — чиста й прозора, так що на дні видно кожну піщинку чи сріблястий водяний пухирчик.

Нахилившись, беру пригорщами воду й п'ю. Вода прохолодна, від неї ледь-ледь пахне зіллям та м'ятою.

— Вмийся... Вмийся з дороги,— радить баба Ликора. Зачерпую пригорщами воду — і вмиваюся в ручаї,

змиваючи втому. Й тут, у затінку під вербами, що поспліталися плакучим своїм гіллям над ручаєм, до мене повертається свіжість та бадьорість.

До садка прилягає город, а на городі — цілий хоровод золотих соняхів. І на сусідніх городах — так само хороводи соняхів. А за городами зеленіють луги, буйні

від високої трави та квітів, і подувом вітерця доносить духмяні пахощі, такі медвянисті, хмільні такі, що вдихав би й вдихав би.

— Це ви, лебедики мої?

Оглядаюся від ручая — і мало в воду не заточуюся від здивування: через старий садок поміж груш та яблунь іде... Хто ж це йде?.. Та невже йде баба Ликора?!

Та хіба ж усміхнена баба Ликора йде через садок, коли зморена баба Ликора ось таки сидить над ручаєм і студить ноги у протічній воді? І я здивовано втуплююся в неї. Таки сидить, таки ніде не ділася. Переводжу погляд...

Переводжу погляд — таки йде через садок,' наближається до нас!

— Лебедики ви мої, прилетіли аж з Овечачого... Баба Ликора, що студила ноги в ручаї, зводиться й

повільно ступає назустріч бабі Ликорі, що наближається до ручая. Вони обіймаються, на якусь мить зливаючись і стаючи начебто одною бабою Ликорою. Та розняли руки — і знову їх дві.

— Ликоро!..

— Мартохо!..