Та це ж Мартоха, радію я. Та це зовсім не друга баба Ликора, а її рідна сестра Мартоха! А як вони схожі між собою. Схожі так, як сонях на соняха, як чорнобривець на чорнобривця, як ластівка на ластівку.
Ось тільки... Ось тільки в Мартохи молодша усмішка на кощавому смаглявому обличчі. Й молодші в усмішці очі та зуби. Й навіть голос у Мартохи молодший, а в тому голосі більше веселощів та радощів.
— Та нема для мене гостинця дорожчого, ніж такі гості! Ноги били в таку далечінь. А в тебе ж, Ликоро, ніжки давно вже находилися, бо скільки ж вони виходили, скільки!..
— У тебе тут рай,— каже баба Ликора, оглядаючись обіч.— А в нас там в Овечачому... І не розкажеш.
— Де ж тут рай? — дивується тітка Мартоха. Й також здивовано оглядається обіч, немов шукає той рай.— Не бачу.
— Ти не кажи. Німців у Вівсяниках нема? Нема. Й ні одна бомба не впала на вас. І не відступали через ваше село... А в нас! Ото я малого за руку — й сюди. Бо скоро вже обоє подуріємо в Овечачому. Я тільки й знаю, що до шептухи воджу його, а вона яєчком йому переляк виливає. День-другий перекапаріємо в тебе, а там у селі Ніла з Марією придивляться за обійстям, а хазяйства й нема в мене, щоб побиватися.
Йдемо через старий садок до хати. Справді, як тут славно! Здається, що на кронах високих дерев і небо повищало, поглибшало, посинішало. В садку прохолодно, хоч і стоїть надворі літня спека. Де-не-де й опеньки біліють у траві попід стовбурами.
Тільки тітка Мартоха взялася за клямку сінешніх дверей, а тут з вулиці — гуркіт і гамір. Дві великі ху-ри-халабуди, схожі на циганські, спиняються за хвірткою. До хур-халабуд прив'язано корівчину, двоє теляток, овечок кілька.
— Мартохо, агов!
Двоє — один вогнисто-рудий, а другий смолисто-чорний — ідуть з вулиці на подвір'я, обоє з батіжками, обоє з якимись мотузками.
— Хто такі? — питає вогнисто-рудий, показуючи на мене та на бабу Ликору.
— Ликора, сестра моя з Овечачого. З дитиною. Погостювати навідалися.
— Погостювати навідалися! — сміється вогнисто-рудий, а смолисто-чорний тільки очима блимає понуро. И тицяє на клумак поміж мальв: —Що це?
— Харчі та гостинці мої,— вихоплюється баба Ликора.
— З Овечачого? — понуро питає смолисто-чорний мовчун.
— Еге, еге,— наче виправдовується баба Ликора.
— Подивимося, які то скарби водяться в Овечачому,— каже вогнисто-рудий, і закидає бабин клумачок собі на спину.
— Хлопці, хлопці! — поривається до них баба Ликора, и голос у неї — благальний і жалібний.— Та то ж усе бабине! Та воно вам треба, хлопці? Бабине...
Вогнисто-рудий відтручує її плечем так, що баба шкопертається, мало не впавши, й замовкає.
— Ну, Мартохо, що в тебе є для великої Німеччини? — питає вогнисто-рудий.— Та для німецьких вояк на фронті?
— Що ж у мене є, хлопці? Гола, як бубон, хіба не знаєте. Нитку до нитки складаю — ото й усе моє багатство... Ото хіба що індик у шопі, самі знаєте...
Скільки разів доводилося від баби Ликори чути про того Мартошиного індика! Послухати її — світ ще не бачив такого казково гарного індика, що живе в неї сам-самісінький.
Смолисто-чорний чоловік іде в шопу — й скоро виходить звідти з великим індиком, що сердито булькає горлом, а його рясні калинові ковтки на підгорлі та соковитий калиновий гребінь густо тремтять.
— Таж у мене тільки індик! — полотніє з лиця тітка Мартоха.— Таж індик у мене замість рідної дитини...
— Тітко, та нащо вам такий індик! — регоче вогнисто-рудий.
— Як дитина мені...
— Ха-ха! Дойчі люблять таких дітей!
— Краще б ти мене...
— Вас? Побоялися б господа бога, кому ви вже потрібні.
Вони з індиком ідуть з обійстя, а баба Ликора слідом тупцяє:
— Тлумачок мій... У тлумачку нема нічого для німців... Там таке, бабине... А нащо німцям бабине!
Індик летить у хуру-халабуду, звідти долинає куряче кудкудакання, гусяче гелгання, поросяче кувікання. Мекають вівці, збрикують телята, корова на налигачі впирається ратицями в землю, крутить шиєю.
— Родіона забрали! — схлипує тітка Мартоха, й губи її сіпаються, як попечені кропивою.
— Якого Родіона? — не може втямити баба Ликора, але їй також дуже жалко, й губи в неї також — як попечені кропивою.
— Таж індик у мене... Родіон.
Хури-халабуди з гамором, з меканням від'їжджають. Уже невидимий за вербами, ірже кінь, начеб він ірже на пожежу.
— Щоб той індик вам у горлі став, поліцаї прокляті!
— Тлумачок мій забрали,— бідкається баба Ликора.— І нащо німцям бабине?
І вже ми в хаті всі втрьох, наче три тумани, а баба Ликора далі:
— Коралі там у тлумачку... Пам'ятаєш, Мартохо, оті коралі ще нашої матері-покійниці? Тобі заповідала мати, лежали в скрині скільки! Хай би далі лежали, так ні, придумала принести... Лай мене, Мартохо, лай, що не вберегла материну пам'ять.
— О, ти скажеш... Таж чи ти могла вгадати? Ось подалися шуліки по Вівсяниках, полетіли. Що пірвуть під руку, те й грабують. А хай би їм поперек горла став Родіон. Сама-самісінька я тепер... Чуєте? Що я вам скажу. Аж не віриться, що скажу, а скажу... Тут моя хрещениця ниньки виходить заміж, то гайда на весілля...
— Весілля? Яке весілля? — питає баба Ликера, наче сонна.
— Таж у хрещениці, у Катрі,— відказує тітка Мар-тоха, й вона також наче заснула.
— Яке ж то весілля може бути,— долонями б'є баба Ликора по спідниці.— Коли ніде від горя не сховаєшся. Та й як я піду, коли така, наче на смерть вбрана.
Проте трьома туманами таки стелимося з хати надвір. І прислухаємося до сонячної літньбї тиші. Начеб не чути ні зойку, ні лементу, ото хіба що собака зодда-леки загавкав — і наче вдавився глевтяком. І — тихо. Може, поліцаї вже награбували всякого добра в людей повні хури-халабуди та й подалися з села?
Озивається гармошка за садками.
— О, молодий уже веде молоду...— каже радісно тітка Мартоха. Й одразу — в смуток: — Це ж немає мого Родіона, сердешного...
Ген уже й весілля вигулькує з бічної вулиці, з-поміж верб. Невеличкий гуртик, самі жінки й діти. А жінки повбирані в темний одяг, наче жалоба якась у всіх. Молода попереду в білому довгому платті, що тягнеться по землі, і в її пишних пшеничних косах біліють великі крамні квіти.
— Ото вже моя хрещениця — геройська дівка,— мовить тітка Мартоха.— Таке в селі коїться, а вона — весілля!