Сузанна, жорстко стиснувши уста, мовчки виходить із кабінету й веде Макса до кімнатки, де на столі стоїть його незграбна смішна коробка.
— Бувай, Сузанно. Може, колись ти інакше поставишся до цієї огидної Машини — і тоді... тоді я інакше буду відходити від тебе.
Сузанна спокійно, сумно крутить головою.
— О ні, Максе, до Машини я інакше ніколи ставитись не буду.
— Значить, прощай навіки, Сузанно?
— Значить, навіки, Максе.
Слово, страшне слово, лякає обох. Але обоє дивляться в різні боки й удають, що не помічають свого страху.
Макс помалу кладе руку на коробку, задумливо, тягуче здіймає її із столу й трудно йде до дверей. Йде і слухає, і жде чогось. Чого ждати? Чуда? Протиприродного?
Чудо не стається Сузанна тихо, непорушне стоїть, і вогкі очі молодої телиці з кожним кроком постаті з коробкою в руках наповнюються слізьми.
І так само трудно, задумливо й стомлено Макс зіходить мармуровими широкими сходами палацу, який навіки покидає, так само їде додому й так само сходить своїми темними вузькими сходами.
***
У вузюсінькому, крихітному, такому вбогому після палацу коридорчику його зустрічає пані Гольман. І її (хоч і посвіжіле, підбадьорене, змолоділе) лице здається таким негарним, таким убогим із своїми широко розставленими оченятками.
Вона щось таємно шепоче йому. Панна якась, пишна, молода, гарна панна сидить у нього в кімнаті й дожидається його. Така чудна, мила панна; пані Гольман каже їй, що пан Штор невідомо коли прийде додому, а вона свище й стріпує головою — колись же, каже, прийде. Та й сидить собі там.
Макс одчиняє двері й вражено зупиняється на порозі Труда, графівна Труда! Мила, смуглява, кароока, із синьою родинкою, з вишневими устами, з наївно розумним поглядом, із хлопчачими рухами, та сама, що була тоді, останнього дня. Вона трошки замішано, але з розмахом простягає руку.
— Правда, здивовані? Я знала, що здивуєтесь.
Макс мовчки становить коробку на стілець і поспішно бере
її без рукавички — така сама тоненька, маленька, сильна ручка!
— Дійсно, приємніше здивуватись я ніколи не міг би!
Труда здивовано-радісно розкриває на нього очі.
— Правда? Ну, мені тепер легше А то боялась, що вам стане ніяково, тісно. Так ви тут живете, в цій кімнатці? Насилу знайшла вашу адресу. Три дні шукаю. Я до вас у великій справі. Сісти можна, правда!
— Ах, господи! Я так зрадів, що забув про крихітку своєї ввічливості.
Труда сідає боком на стілець біля столу й спирається на спинку його ліктем.
— Ви ж знаєте, що я вже дома не живу?
І вона сміливо, занадто сміливо дивиться йому в очі. А сама чує, як гаряча, невтримна дурна хвиля жене їй у лице і в очі.
Макс також сміливо дивиться їй в очі й також дурнувато, безглуздо червоніє.
— Знаю.
— Я тепер... артистка. Ну, нехай кокотка. Мені однаково. Я продалась фабрикантові Душнерові. Ви вже знаєте, правда?
Макс пильно, серйозно дивиться їй у болючо-недбале, загонисте лице.
— Дещо чув.
— Ну? І, розуміється, зневажаєте мене?
Макс нудно мружить очі.
— Мені боляче було, графівно, як це почув. Більше нічого.
— А чого боляче?
— А чого б я мав радіти?
— Не знаю. А коли б я продалась на все життя й це називалося шлюбом, то вам би не було боляче, правда? Адольф вимагає, щоб Душнер розвівся із своєю жінкою й женився зі мною. "Хай, — каже, — цей негідник жениться! Тоді хоч честь урятується". Значить, коли я матиму на все життя коло себе негідника, то від того чогось моя і їхня честь урятується. І їм уже не буде боляче. Надзвичайно дивно!
— Мені не від того було боляче, Трудо!
— А від чого?
Макс мовчить, але тут же червоніє: дійсно, коли б вона вийшла заміж за того самого Душнера, йому б не було так, власне, боляче, як було та й є.
— Ну, все одно. Нехай собі. Я прийшла до вас у справі. Дайте мені скло Сонячної машини! Макс широко дивиться на неї.
— Я не маю ніякого скла Звідки ви взяли, що в мене має бути скло? Труда сердито кривиться.
— Ах, Максе, для чого ви зі мною так говорите! Ви боїтесь мене! Так! Ви гадаєте, що я іхня шпигунка? Ви можете це припустити? Ви можете думати, що я прийшла випитати у вас, де Руді, і видати його й вас поліції? Так?
Вона грізно перехиляється до нього.
— Я цього не думаю, Трудо, але... в мене нема ніякого. Ні, вибачте, Трудо, я паршивець. Скло є, і я вам його зараз дам. Простіть мене. Добре?
Він благальне простягає до неї руку. Труда бере, потискає й освітлюється радістю.
— Правда, дасте? Зараз? Ну, я так же й знала, що знайду у вас. Я,к же можна, щоб у в а с її не було? У кого ж тоді?
Раптом Макс швидко встає, підходить до коробки й підносить її до Труди.
— Що це?!
— Готова Сонячна машина
— Ради бога, Максе, правда?! Там, усередині?
Труда схоплюється, нетерпляче хапається за ремені, тягне їх, рве, шарпає. А коли Макс, також хапаючись, сміючись і пв-глядаючи на Труду, виймає апарат із коробки й обережно становить його на стіл, Труда вражено, злякано притихає. Голос її сходить до шепоту.
— Так це вона?! Сюди трава кладеться, правда? А оце те скло! Яке дивне! Ви мені це дасте?
— Я весь апарт вам дам.
Труда прудко злякано задирає до нього лице.
— Ви жартуєте, Максе? Ви не дасте скла?
— Я вам увесь апарат дам
Труда зовсім випростовується — він говорить цілком серйозно, він таки готовий дати їй цілий апарат.
— У такому разі ви повинні самі сказати, як я можу подякувати, бо все, що я скажу, таке буде страшно бліде й неправильне. Ну?
— Ведіть за неї пропаганду!
Труда знизує плечима. Господи, та чого ж вона так добивалася скла? Для себе? Вона має що їсти. Розуміється, для пропаганди!
— І знаєте, як я буду? Із сцени! Я ж маю свій театр. Буду виходити на сцену й вести пропаганду.
— Ну, так не можна. Вас моментально заарештують.
— О, будь ласка! З великою радістю!
— Але яка ж од цього користь справі? Труда признає рацію. Дійсно, коли вона буде сидіти в тюрмі, то від цього для машини користі ніякої.
— Ну, я вже знайду всякі способи. Господи, Максе, ви подумайте: це Руді зробив! Наш милий мовчазний Руді. Ви ж неодмінно вітайте його від мене, як побачите. Чуєте? А у вас зморшки з'явились на лиці. А мене зовсім забули. Правда? Ну, ну, можете не відповідати, я знаю, що таких запитань задавати не можна, бо однаково правди не говорять. Я тільки так, од радості. Так я, значить, можу зразу ж і взяти всю Машину?! Господи, і ще сьогодні можу їсти сонячний хліб!1 Я хвилювалась так, так... як збиралась тікати з вами. Ви й це, мабуть, забули? Ну, ну, відповіді не треба. Я тільки так мелю язиком од хвилювання. Так я можу зараз узять? Правда? Ви ж не жартували? В мене внизу стоїть авто. Ви поможете мені знести вниз. Правда? І я вже мушу їхати. Я хочу сьогодні ще спробувати. Сонце ще є? Є! Вночі не можна? Правда?