Це дитяче, колишнє, серйозно-наївне "правда", цей зворушливий запах конвалії від її тіла, це хвилювання, гарячка, радість.
Макс в одній руці зносить коробку сходами, а другою час од часу злегка притримує під лікоть графівну Труду. І згадується, як вона тоді раз у раз зараз же ловила ліктем його руку, якось зручно підгортала її між своєю рукою й тілом і тоді затишно-затишно пригорталася вся до нього.
Коли Макс укладає коробку до авто. Труда подає йому свою картку.
— Моя адреса теперішня. Ви ж приїдете до мене коли-небудь?
— З великою-великою радістю, Трудо. Спасибі вам, величезне спасибі, що ви сьогодні були в мене.
— За що мені?!
Милі, здивовані, готові раз у раз на найшкодливішу для них самих одвертість очі!
— Так. За щось Може, коли-небудь розкажу. Але це не важно. А дякую й радий дуже-дуже!
Труда довгим поглядом дивиться на нього й торкає в спину шофера.
— І я дуже-дуже рада. Не тільки за...
Вона прикушує губу й злякано зиркає на шофера.
— ...але й за.. інше. Так прийдете? Ждатиму!
***
— Ну, що, Штіфелю? Дали волю слова? Га? Що? Помогло? Роздмухали? Вже в Гамбурзі є! Га? Ні?
Штіфель понуро мовчить і прислухається до шлунка не можна з проклятим жити на світі — трохи якесь хвилювання, і вже гуркотить, мурчить, пухириться.
— Ну, то що, що в Гамбурзі? А ви б її заборонами спинили? І що, їй-богу, говорити от таке!
— Спинив би, Штіфелю, спинив би. Та й ще спиню. Спиню, Штіфелю. Тільки вас тепер питати не буду. Годі.
Штіфель раптом поспішно прощається й злякано вибігає з кабінету, дрібно перебираючи ногами.
Тоді пан президент окидає допитливим оком м'яку постать графа Елленберга, яку, здається, можна зім'яти як хоч і вкласти у валізку.
— Пане міністре, потрібна рішуча боротьба. Що? Граф Елленберг покірно схиляє голову — розуміється, потрібна. Та як же ти його боротимешся?
— Рішуча. Радикальна. Безмилосердна. Арешти, заборони тепер — нісенітниця. Роздмухали. Інших засобів, інших. Що там професійні організації?
— Хвилюються, пане президенте. Скрізь безглузді чутки. Вимагають волі Сонячній машині.
— Волі? Хм. Дамо. Дамо. Ну, а роблять що: демонстрації, зібрання, засідання?
— Не дозволені. Але, звичайно...
— І не дозволяти. Запам'ятайте суть, Елленбергу: нізащо об'єднання. Чуєте? Тоді все врятоване. Тисяча машин—дурниці. Роз'єднувати. Розбивати цю темну стихію.
Мертенс сильно крутить держальце справа, надушує два ґудзики по два рази кожний, потім круто повертається до графа Елленберга й упирається розчепіреними пальцями рук об круглі товсті коліна.
— Пане міністре, тепер лишається, повторюю, тільки один спосіб! роз'єднати, розладнати й розбити стихію. Тільки. Зробимо ж це так. У Берліні повинна з'явитися маса скла Сонячної машини. Маса. Тисячі. Десятки тисяч. Чуєте?
Граф Елленберг підозріло-уважно зиркає на масивне чотирикутне лице, з якого виступають калюжі поту.
— Але ті скла повинні приносити смерть усякому, хто їх уживатиме. Як саме — це річ ваша й науки. Зразу, помалу, однаково. І так можна, і так. Ви розумієте вже ідею? Чи далі поясняти?
Граф Елленберг сидить, як закам'янілий, розгублений.
— Що? Вагаєтесь? Жорстоко? Операції завсіди жорстокі. Краще тисяча, десять тисяч загине, ніж мільйони. Що? Ні?
Граф Елленберг глибоко зітхає й проводить рукою по чолі.
— Я, пане президенте, не вагаюсь. Але я ошелешений грандіозністю цієї ідеї. О пане президенте, це, дійсно, тільки генієві може прийти така проста й непереможно-вірна ідея. Я прошу пана президента вибачити мою нестриманість, але я не можу опанувати себе. Це ж так просто й математично вірно!
Граф Елленберг глибоко схвильований.
— А тепер дозвольте мені, пане президенте, обміркувати способи здійснення її й предкласти вам план.
***
І от у казку починає продиратися новий мотив: Сонячна машина труїть людей. Сонячна машина наче спочатку годує, але потім убиває. Сонячна машина — це страшна, підступна, диявольська махінація Союзу Східних Держав.
Дійсно, випадки то раптової, то повільної смерті від уживання Сонячної машини стають цілком доказаним фактом. І поліція, і публіка, і репортери газет день у день констатують їх. На вулицях, біля фабрик і заводів щораз більше й більше з'являється підозрілих людей, які майже одверто роздають скла з інформаціями й відозвами Інараку. Правда, майже день у день з'являються знову відозви від Інараку, де він одмовляється від попередніх, а далі знов од цих.
В одних доводиться, що поліція підробляє скла, отруює їх і роздає, а в других тим самим шрифтом, з тими самими підписами лається попередні відозви й роз'ясняється, що це провокація поліції, яка хоче налякати народ.
І ніхто вже нічого, навіть самі інаракісти й сама поліція, не можуть розібрати, чия де відозва.•
Але підозрілі суб'єкти дійсно щораз частіше й частіше попадаються на всіх людних місцях, їх часом заарештовують, але серед публіки вперто ходять чутки, що поліція їх зараз же випускає.
І все ж таки щодня Мертенс, приймаючи доповідь графа Елленберга, невдоволено гиркає:
— Ширше, ширше, я вам кажу! Розмаху, широчини нема! Тисячі, десятки тисяч смертей щодня! Саме ім'я "Сонячна машина" повинно викликати жах і ненависть. Тікать повинні від усякого скла, яке їм дається. Що? Жах, терор?
І, дійсно, страх і жах уже обгортають казку. Щодня газети подають фотографії трупів людей, отруєних Сонячною машиною. На перших сторінках усіх газет довжелезними списками, обведеними чорними рамцями, стоять імена нещасних легковірних жертв цієї страшної казки.
Уже бувають випадки, коли юрба хапає "склярів" і "сонцеїстів" і видає їх у руки поліції. Вже буває, що одна частина фабрики кидається на другу й змішується в купу лютих тіл. Поліцію ненавидять, поліції бояться, поліцію благословляють, поліцію кличуть. Будь проклята Сонячна машина! Слава Сонячній машині!
А смерть вихоплює то тут, то там свої жертви й виставляє імена їхні в чорні рамці газет.
Доктор Тіле грізно б'є рукою по цих списках, підносячи їх під самі очі Максові.
— Ну, що? Терору не треба? Ні? Чим ви можете відповісти на цю страшну" провокацію? Вони можуть уживати терору? Вони можуть сотні людей день у день убивати, а ми повинні підставляти їм ліву щоку? Я вас питаю, товаришу Шторе, чим ви можете їм одповісти на цю страшну річ? Га? Роз'яснюванням? Відозвами?!