— Тобі, Квіріне, звіряю свої думки. Пошли вірних людей до Рима й до Паннонії. Встанови стежі за всіма, хто в будь-яких стосунках з Люцієм Вером. Хто б не прибув до нього з Єгипту, затримай, але без розголосу.
— Станеться так, доміне.
— Розумієш, що за виконання наказу відповідатимеш ти.
— Моє життя належить цезареві.
— Постав стежу за августою, Бальбілою і близькими до жіночих палат. Незмінна "почесна варта" біля покоїв августи!
—Станеться так, пане.
— Пильнувати сенатора Татіана та його приятеля Антістоса. Мудро й непомітно стежити за кожним їхнім кроком.
— Станеться так, пане.
— Все довідатись про Лізія і про все повідомляти мене негайно, чи вдень, чи вночі, входячи до моїх покоїв при першій потребі, без огляду на присутніх. Іди, Квіріне.
Аврелій лишився сам. Стиснув голову руками. Легке шелестіння заслони збудило його з важких дум. Оглянувся: на порозі стояв Мастор. Аврелій хотів щось сказати. Нараз затулив обличчя обома руками.
Біла з позолотою трирема була готова відплисти, але ще коливалась на хвилях, мов дрімаючий велетенський лебідь.
Ізі вже була на кораблі. Лікар Гермоген укладав хвору. Йому помагала Афра. Піднесено сходні. М’яко, мов долоні, ляснули по воді весла, підносячи з води разки сяючих аквамаринів. Стробус дивився на Александрію — гарну, як мрія в злото-пурпурному апофеозі вечірнього сонця. На облавок ще долітали пахощі садів. До вуха вкочувались приглушені акорди міського гамору.
Сонце вже до половини пірнуло в море. Утворило на небі браму, до якої пливла трирема.
Йдучи до призначеної йому каюти, філософ заглянув до Ізі: лежала, мов мертва. Над нею сидів задуманий лікар.
Стробус пристояв, і знову його опекло те слово — Беза.
Тепер Стробус вже знав, що Антіной дійсно загинув під самою Безою. Коло Ізі не побачив Афри. Спитав Гермогена, де вона. Лікар відіслав її відпочити, щоб могла потім із донькою змінити його біля немічної.