— Негайно треба лікаря.
— Ні,— похитав головою сенатор,— лікаря вже не треба. Пізно.
— Таж це трапилось цієї ночі! — губив Стробус грунт під ногами.— Я там був, при цьому!
Аврелієві очі широко розкрились. Він вхопив філософа й потяг його у свій покій.
— Де ти був цієї ночі? Як добився сюди? І чого ти стільки чекав?
— Таж мене не пускали до тебе. Ми всі вночі були на Мареотісі, біля озера, Ізі була цілком дужа...
— Бідна дівчина! — сенатор провів рукою по чолі.— Але я не розумію. Як же він міг там опинитись? Сядь, спробуй розповісти докладно. Коли й як він...
— Хто?
— Таж Антіной!
— Божеського Антіноя я не бачив. Я кажу про Ізі, що цієї ночі тяжко захворіла.
Очі Аврелія згасли, обличчя стало безбарвним, ніби його притрусили попелом.
— Так ти нічого не знаєш... Цієї ночі загинув Антіной...
Якусь мить Стробус сидів без руху. Потім враз втратив силу над своїм тілом, і воно, мов клунок, сповзло зі стільця на підлогу. Сидячи там, Стробус вхопився нігтями за свою лисину, і на ній виступили криваві смуги. Мав такий жалюгідний вигляд, що зворушив Аврелія. Той нахилився, підвів немов постарілого філософа й труснув ним.
— Чоловіче! Не час на розпуку! Збери думки! Може,чимось поможеш висвітлити таємницю цієї смерті. Розповідай.
Стробус втягнув в себе повітря. Та горлянка була немов затиснута. Повітря не проходило через неї. Ледве чув, як Аврелій безбарвним голосом оповідав:
— Цієї ночі, власне ще ввечері, виловлено перекинутого човна з цезарської флотилії. Гінці прибули сюди ще передсвітанком. Є чутки, ніби юнак, не чекаючи повороту цезаря, мав несподівано прибути до Александрії. Певно, швидше хотів побачити Ізі й їхати разом з нею до Рима. Подробиць нема. Всі, хто були в човні, потонули... і навіть невідомо де. Тепер говори ти! Може, Ісмена мала від нього якісь звістки?
Стробус підвівся:
— Так, сенаторе: тепер я розумію. Ісмена дійсно мала звістку! В самий мент нещастя. Вона бачила, як двоє його топили... Бачила й його самого... й не сама, але й подруга її Фаніон... Ми гадали, що їх налякав Пан... А то була тінь божеського Антіноя! Тепер Ізі в марінні, у півсвідомості повторює одно лише слово...
— Яке?
— Беза.
— Вона й раніше бачила привиди?
Стробус здвигнув плечима:
— Таж вона поетка. А ті бачать, чого на світі не буває.
— Зараз пошлю лікаря. А ти не відходь від неї. Як тільки тебе повідомлю — негайно вези її до Рима. Дівчину конче треба зберегти. Може, вона щось висвітлить.
Аврелій встав. Підвівся й Стробус. Вже на порозі його мозок прорізала блискавична думка.
— Сенаторе! — повернувся він.— Не гнівайся, коли скажу не до речі...
— Кажи, не бійся.
— Пріск — уже в Гадесі. Антіной, сам знаєш, ким був. Чи такі люди у такий час самі собі відбирають життя? Чи, маючи такі рамена, не міг би Антіной виплисти на берег?
— Що ти знаєш? — хрипло запитав Аврелій.
— Я сказав: я нічого не знаю. А те, що говорю,— говорить не Стробус, а логіка.
Аврелій цілком потемнів. Затис зуби і з силою жбурнув срібну кульку у срібну миску.
В дверях з'явився Мастор. Його кремезна постать враз постаріла на десять літ, очі запухли, хода непевна.
— Варту! — кинув, не оглянувшись, Аврелій. Голос його був різкий, як звук бронзової кульки. Очі не відривались від Стробуса.
Філософ змішався. Але враз заспокоївся.
"Жоден бог, філософе, не обіцяв тобі несмертельності,— подумав він.— Не повтори ж того, що було вночі. Ти ж таки римлянин і муж". Аврелій труснув головою, коли в дверях брязнув меч центуріона.
— Людей і лектику! — вже цілком спокійно наказував сенатор.
— Піти до сенатора Татіана. Нема часу на лист. Переказати, що прошу ласкаво прибути негайно.
Стробусові знову справно застукотіло серце.
— Масторе! Повіз для лікаря Гермогена! Негайно поїде з філософом до Мареотіса. Філософе! Яке слово вона чула?
— Беза. Не наймення єгипетського бога танцюристок "Безу", а "Беза".
— Масторе! Попитай всіх, хто є в палаці, чи хто чув таке слово? І що воно може означати?
Мастор зник. Аврелій зняв з пальця перстень-сигнет і подав Стробусові.
— Покажеш лікареві. Хай огляне хвору як особу з цезарської родини. До речі: як звати того патриція, що напав тоді, вночі на Ізі. — Записав і продовжував говорити: Як Гермоген визнає за можливе, ще сьогодні рушайте до Рима, Але доглядай! І всіма способами приховай від неї смерть Антіноя. Я сам чуєш? —тільки я сам повідомлю її про це. Сигнет хай буде при тобі. Показуй, коли треба буде щось чинити з мого наказу!
Тим часом Мастор легенько підштовхнув до Аврелія стару єгиптянку;
— Говори, Снефру!
— Світлий пане, Беза — це моє рідне село... недалеко... На Нілі. Колись це було гарне, велике місто. Тепер там жменька мешканців. Як плисти з Гермонтіса до Дельти. При самому березі... річка там дуже широка.
Аврелій взяв новий диптихон.
— Іди, стара. До побачення, філософе, в Римі! Пильнуй дівчину!
Стробус міркував: "Як же переживе Ізі своє нещастя?"
Але відчував сам безмірну тугу за Антіноєм, бо несвідомо переніс і на нього частину своєї ніжності до Ізі.
Виходячи, зауважив, як тепер розступаються перед ним урядовці, що перед хвилиною не зважали на нього. Глянув на перстень на своїй руці й посміхнувся.
Оглянувся по вестибюлі, шукаючи очима лікаря, і помітив, що всі світла горіли, мов уночі.
"Сум темніший на ніч. А нещастя заступає людині світло дим", подумав Стробус. Лампи й смолоскипи чаділи, неначе й їхнім вогням не вистачало повітря для вільного дихання на світанку смутного ранку.
Подія, видимо, вже набрала розголосу. Схвильовані александрійці стояли на вулицях. Крамниці зачинялись. На кількох домах, на знак жалоби, були вже виставлені кипарисові вінки й віти. Стробус знову затурбувався: як же він забарився на Лохіасі! Що, коли вже хтось встиг повідомити Ізі? Але тривога була безпідставна. При Ізі сиділа тільки Афра, а дівчина, як і раніше, лежала без пам'яті. Часом тільки підводилась і шукала очима статуетку Афродіти, повторюючи:
— Богиня покинула мене, а мій бог відлетів до зір.
Посланий по Татіана центуріон сповістив, що сенатор ще з подорожі до Тебів не повернувся.
Тоді Аврелій покликав ветерана Квіріна, відданого Адріанові, як сам Аврелій.