Розділ четвертий
Після обіду Сашко витяг зошит і сів до столу. Він вирішив писати літеру "А". Сидів, сидів, але не написав нічого. Взагалі-то він знав літеру "А", але перед ним був чистий аркуш паперу, і він боявся до нього доторкнутися. Раптом напише щось не так.
Сашко взяв зошит і подався до Петра Петровича. Можливо, той виручить його. Проте Петра Петровича не було вдома, а в кутку кімнати так звабливо темніло чарівне крісло, і Сашко вирішив трохи посидіти в ньому.
Він сів, крісло сумно й жалібно рипнуло, нібито було чимось незадоволене.
— Ну-ну! — гримнув Сашко й міцно гойднув крісло.
Пружини звично й лунко відгукнулися на його поклик.
— Ех ти, літеро "А"! — знову закричав Сашко.— Невже ти гадаєш, що я тебе боюся?
— Ні, ні, ні,— відповів він собі жалібним, тоненьким голоском. Чомусь йому хотілося принизити літеру "А", й тому він розмовляв за неї таким несміливим голоском.— Я зовсім так не гадаю.
— Отож-бо! — гримнув Сашко власним голосом.
І почалося... Він вимахував у повітрі рукою, немовби швидко-швидко писав на невидимому аркуші, й літери самі по собі вихоплювались в нього з-під пера й рівними рядами лягали одна до одної. Це він писав біля дошки, й увесь клас, і Олександра Іванівна, і сам нахабний Гошка,— всі дивилися на нього з роззявленими ротами, а він писав та писав. І Олександра Іванівна сказала: "Пробач мені, Сашко: ти не виростеш дурником, цьому ніколи не бувати".
Сашко зістрибнув з крісла, підбіг до книжкової полиці, витягнув найгрубшу книжку, розгорнув її на першій сторінці й хотів був уже вголос почати читати, щоб усі бачили й чули!
Він вірив у чудо, ось зараз він почне читати, і ці неприступні, гордовиті книжки відкриють йому нарешті свої таємниці... Ось зараз... Він уже поглинав літери очима й чекав, що вони почнуть у нього складатися в слова, і дивовижна музика читання, незвичайна музика читання вихопиться в нього з язика... Справді, краще Сашкові залишатися б у чарівному кріслі, там так легко й зручно.
Сашко поставив на місце книжку й вирішив піти у двір. Треба йому погуляти зрештою, тим паче, що гасла "Хто не працює, той не гуляє",— не було.
Він вийшов у двір і оглянув бойовище. Двір був безлюдний, тільки в кутку, в пісочку, возилася Маринка — це його давня подружка. Колись вони були нерозлучними друзями.
Маринка побачила Сашка й замахала йому рукою: мовляв, ходи швидше сюди. Сашко повагався, адже тепер між ним і Маринкою була величезна прірва: він навчався в школі, а Маринка досі ходила до дитячого садка. Він знехотя підійшов.
— Ну? — сказав він.
— Задаєшся? — запитала Маринка.
— І не думаю,— сказав Сашко.— Просто стомився в школі.
Маринка зітхнула:
— А я, коли піду до школи, ніколи не буду стомлюватися.
— Багато ти знаєш, там самих літер стільки треба вивчити — голова обертом іде.
— А як звати твою вчительку?
— Олександра Іванівна. Вона має орден Леніна. Ти колись бачила орден Леніна?
— Атож. По телевізору.
— Ох, розсмішила. А ти на живих людях бачила?
— Ні ще... Але ти дружитимеш зі мною, як і досі?
— Гаразд, дружитиму,— погодився Сашко й одразу ж забув про Маринку, бо в глибині їхнього двору стояв гараж і зараз ворота цього гаража були розчинені навстіж.
Ну, машини — це була його пристрасть. Він знав усі марки радянських автомобілів. Сашко підійшов до розчинених воріт гаража, обережно зазирнув і зупинився на порозі. Далі він іти без дозволу боявся.
Шофер, який порпався в моторі "Волги", зовсім молодий на вигляд хлопець, підвів голову й усміхнувся йому.
— Здрастуйте, дядьку,— сказав Сашко.
— Здрастуй, малий, якщо не жартуєш,— відповів шофер.
— Я не жартую.— Сашкові сподобалося, що шофер назвав його "малим". Це для нього лунало незвично, ну начебто він став родичем цієї надзвичайної людини, від якої так гарно пахне бензином, мазутом і ще чимось таким, від чого просто перехоплює дух.
— А якщо не жартуєш, ось тобі відро, принеси води,— сказав шофер.— Он там, у глибині гаража, є водопровід.
Сашко взяв відро, і дужка його дзенькнула, як пружина на чарівному кріслі. І він, Сашко, подався углиб гаража.
У гаражі було напівтемно, але Сашко зовсім не боявся, він легко й вільно ішов поміж машинами. Потім набрав повнісіньке відро води, ледве дотягнув, а коли шофер сказав, що відро, мабуть, було для нього заважке, він усміхнувся: "Дарма, мовляв, не такі тягали",— хоча він у своєму житті не притягнув жодного відра води й зараз, коли тягнув, від власної незграбності обілляв собі ноги.
Шофер залив воду в машину, зачинив капот і простяг Сашкові руку.
— Заходь, коли матимеш час,— сказав він.
Сашко міцно потис йому руку й відповів:
— Неодмінно зайду, адже я живу в цьому будинку.
Шофер поїхав, а в Сашка на руЦі залишилася широка темна смуга — це шофер забруднив його руку мастилом. Сашко оглянувся, але Маринка вже пішла. Шкода, а то можна було їй показати цю смугу на руці.
Сашко постояв іще трохи у дворі, привітався з двома незнайомими дорослими, потім почув виття пожежних машин і вискочив на вулицю, щоб подивитися на них. Повз нього з виттям промчали дві величезні тупорилі червоні закриті машини. Потім десь у повітрі гримонуло, і він зі знанням справи підніс голову догори, бо знав: так гримотять реактивні літаки. Вони викидають хмару гарячого спрацьованого гасу, хмара стикається на великій височині з холодним повітрям — і лунає вибух. Сашко довго крутив головою, навіть зняв берет, щоб не заважав дивитися, проте однаково літака не знайшов і вирішив повернутися додому.
Вдома бабуся послала його мити руки. Він відкрутив кран і побачив на руці шоферську позначку, вирішив її не змивати — адже не щодня випадає таке щастя. Прийшов у кімнату й сів вечеряти, а праву руку з позначкою сховав під стіл, щоб не помітила бабуся. Взяв виделку в ліву руку й заходився колупати котлету.
— Що це ще за новина? — сказала бабуся.— Ну-бо бери виделку в праву руку.
— А як же Петро Петрович усе їсть 'лівою? — сказав Сашко.
— Ех ти, дубнику"—.відповіла бабуся.— В Петра Петровича немає правої руки, тому він їсть лівою. Праву руку йому відірвало під Москвою, коли він бився з фашистами.
Поки бабуся розповідала, Сашко переклав виделку в праву руку й швидко з'їв котлету.