— Добре! — бадьоро мовив Сашко.
— А в школі?
Сашко помовчав. Перед ним знову зринули прикрощі дня. Потім неохоче відповів:
— Нічого особливого.
— "Нічого особливого"? Ні, ви бачили цього нахабного хлопчиська? Неподобство! — закричав Петро Петрович.— Якщо я ще раз почую ці слова, я прожену тебе геть, я тобі руки не подам. Ні, це справді неподобство. Тепер, коли тобі відкриваються неозорі простори знань, коли ти, щас/іива людина, можеш осягнути розумом таємниці космосу й надр землі, коли ти можеш відкрити для себе Бу-ратіно, Попелюшку, ти відповідаєш мені: "Нічого особливого"! Геть зараз же з моєї кімнати! Геть!
Петро Петрович ніколи не кричав на Сашка, і тому той образився й вирішив насправді піти геть. Цієї миті Петро Петрович збентежено закашляв.
— Пробач мені, я погарячкував,— сказав він.— Але ж ти не маєш рації.
— А вони мене дражнили,— сказав Сашко.— Обзивали "дівчиськом" через оце волосся.
— Яка дурниця, яка дурниця! — сказав Петро Петрович.— Почекай, мине зовсім небагато часу, і всі ці дітлахи будуть твоїми товаришами.
Розділ третій
Сон наскакував на Сашка, мов ураган. Оце щойно він розмовляв з мамою та бабусею, а наступної миті якась непереборна сила затулила йому очі. Він чує їхню розмову, намагається докинути слово, але язик у нього не бажає ворушитися.
— Сашко прийшов сьогодні із школи схвильований,— сказала бабуся.— Його дражнили "дівчиськом" за довге волосся.
— Не страшно,— сказала мати.— Звикнуть. Сашко хотів заперечити, що це дуже страшно,
що його повинні обов'язково постригти, він хоче бути, як усі, але язик його не слухався.
— Не скажи,— завважила бабуся.— Твій син — тобі видніше, а тільки дивись, задражнять хлопчину.
— Ти не маєш рації,— сказала мама.— Треба з дитинства виховувати мужність. Він у всьому поступається, з усіма погоджується. Це недобре. Типовий бабусин онучок.
— Пусті слова,— сказала бабуся.— А все він, старий штукар: тобі з дитинства втовкмачив, а тепер його наструнчує. Ось я йому дам, ось я його візьму в шори! Вигадав якісь казки, якесь чарівне крісло, якийсь затишок для Сашка і — чи чувана це річ — заборонив мені туди заходити. Каже, в кожної маленької людини має бути свій затишок, і ніхто там не має права його турбувати. Ач що старий вигадав!..
Сашко вирішив заступитися за Петра Петровича, а то ще, може статися, бабуся візьме його в шори, але в нього знову нічого не вийшло...
...Рівно о восьмій бабуся підняла Сашка з ліжка й відвела до ванної, щоб він умився й почистив зуби. А Сашко сів на ослінчик, який стояв перед ванною, й заснув сидячи.
Потім прибігла бабуся, розбудила Сашка, вмила й нагодувала геркулесовою кашею.
Петро Петрович розповідав Сашкові, що в стародавній Греції таку кашу їв сам Геркулес. Щоправда, тоді ця каша називалася інакше. Він їв цю кашу щоранку і весь час підіймав важкі речі: він мріяв бути найсильнішою людиною. А потім на спортивних змаганнях Геркулес підняв бика. Тоді в нього почали розпитувати, як він цього досяг, і Геркулес відповів, що просто щоранку їв кашу землі. Й відтоді вівсяну кашу почали звати геркулесовою й нею годували всіх дітей у Стародавній Греції. Про все це Сашко згадав, щоб йому було легше з'їсти свою тарілку каші.
Поки Сашко снідав, бабуся склала йому в портфель зошити й буквар. Із сусідньої кімнати вибігла Сашкова мама, сумно сплеснула руками й сказала:
— Ну кого ти вирощуєш: панича й лежня! Хіба він не може скласти сам книжки та зошити? Ось приїде Сергій, він тобі дасть нагінки.
— Щось він довго не їде, твій Сергій,— відповіла бабуся.
Мама відразу спохмурніла, вийшла з кімнати, а коли Сашко вже біг до школи, то мама вдягла сукню, яку не любив батько. Зрозуміло, що вона сердилася на нього.
Біля школи Сашко побачив Гошку Сапегіна. Він уповільнив кроки, щоб не наздогнати Гошку, але той, як на зло, ледве-ледве таргунився. Гошка помітив Сашка, показав йому носа. Тоді Сашко зупинився, а Гошка добіг до шкільних дверей і став чекати на Сашка. Незабаром поруч з ним зібралося ще п'ятеро хлопчаків з їхнього класу, і всі вони тюкали на Сашка.
Задзвенів дзвінок, хлопчаки кинулися до школи, щоб не запізнитися. А Сашко почекав хвилину й пішов до школи.
В школі було напрочуд тихо.
Сашко підійшов до дверей свого класу й почув голос Олександри Іванівни:
— Зараз ми, діти, будемо писати літеру "а" маленьку й літеру "А" заголовну, велику...
У Сашка дрібно-дрібно забилося серце, і йому стало жарко. Ось зараз вони почнуть писати літеру "А", а він стоїть за дверима. Треба швидше ввійти до класу, але він раптом уявив собі, як Олександра Іванівна вичитає йому перед класом і діти знову сміятимуться з нього. І замість увійти до класу й вивчити літеру "А", таку необхідну для підкорення космосу й надр землі, цю першу літеру абетки, без якої не дізнаєшся про другу й залишишся дурником, як сказала Олександра Іванівна, Сашко повернувся й побіг геть зі школи.
Ні, йому зовсім було нелегко, він навіть ладен був заплакати від образи, але все це він міг зробити тільки нищечком. А вчинити якось рішуче й сміливо він не міг. Ех, зараз би йому сюди чарівне крісло, і він просто на ньому, немовби на гоночному мотоциклі, влетів би в клас. Він би тоді їм показав!...
А поки що Сашко вже біг шкільним подвір'ям, потім вискочив на вулицю й знову біг довго-довго не зупиняючись, біг доти, поки в нього серце не почало битися десь біля горла, і він зупинився. Можливо, в ці хвилини він поставив рекорд швидкості з бігу, можливо, він біг так само швидко, як бігали славнозвісні чемпіони брати Знаменські, проте це був не той біг, яким можеш пишатися. Про такий біг нікому не розповіси.
Додому він повернувся вчасно, прогуляв якраз стільки, скільки належало навчатися в школі. Бабуся зустрічала його на вулиці, стояла біля воріт. Вона ледве дочекалася Сашка.
— Ну, що проходили сьогодні? г— запитала бабуся. ,5,.
— Літеру "А" велику, заголовну, і літеру "а" маленьку.
— Молодці,— сказала бабуся.— А ти, мабуть, голодний? .
— Голодний,— погодився Сашко.
І хоча Сашко не заслужив смачного обіду, тому що в нас у країні відомі дуже гарні слова: "Хто не працює, той не їсть", він спокійно пообідав. Працюєш чи не працюєш, а їсти-бо хочеться.