— А був час, коли в Петра Петровича обидві руки були на місці. Адже я його знаю, дай бог пам'яті, з тисяча дев'ятсот вісімнадцятого року... Тоді в Москві тільки-но революція сталася, а потім юнкери підняли повстання, хотіли царську владу поновити, І почалась у місті стрілянина. Було, вийдеш на Арбат, а на вулиці вбиті лежать. Це юнкери вбивали робітників. А тут іще бандити розвелися, грабували людей. 1 ось якось іду я вулицею, вечоріє, раптом до мене шусть чоловік, а за ним другий. В мене серце стрепенулося, думаю — капець мені. А вони кажуть: "Ну-бо, тітко, витрушуй торбу". А в мене там хліб, денна норма. Ах, думаю, недолюдки окаянні, бандити. Як зарепетую, що є духу, звідки тільки сила взялася, репетую: "Рятуйте, грабують!" І чимдуж тікати від них. А вони за мною тупають. Аж раптом як метнеться мені чорна тінь навперейми, як закричить ця тінь: "Стій, бо стрілятиму!" Я вмить зупинилася, а навколо чомусь тихо-тихо стало. "Гей, тітко,— чую голос.— Утекли твої грабіжники". Підвела голову, а передо мною стоїть молодий матрос. Безкозирка на маківку зсунута, ввесь кулеметними стрічками обмотаний. Подивився мені в обличчя й каже: "Пробачте, міс, що назвав вас тіткою. Через хустку не роздивився ваше обличчя". "А ви хто такий?" — запиталая його. Він козирнув мені й каже: "Балтійський матрос Петро Добровольський, прибув до Москви на допомогу московському пролетаріату від Петроградського комітету партії більшовиків".
Петро Петрович провів мене додому, а я тоді жила в усіх восьми кімнатах сама — господар мій утік. Ото він одну кімнату й зайняв у нашій квартирі.
Бабуся сіла на краєчок стільця й задумалася, і, мабуть, перед нею зринали ті давні часи, коли вона була молоденькою дівчиною, а Петро Петрович Добровольський матросом революційної Балтики.
А можливо, й інші часи, можливо, ті часи, коли її чоловік, майстер заводу "Серп и молот", разом з Петром Петровичем пішли восени сорок першого року в народне ополчення, а повернувся назад тільки Петро Петрович, та й то без руки. А можливо, вона згадала, як під фашистськими бомбами в люту холоднечу в сорок другому копала протитанкові рови, щоб ворожі танки не прорвались у місто. Або як у сорок третьому їздила в покинуті села й викопувала з-під снігу маленькі замерзлі картоплини, щоб прогодувати свою доньку, хворого Петра Петровича та його синка.
Багато що згадаєш, коли прожито таке життя!
• Розділ п'ятий
Коли вранці Сашко ввійшов до класу, то всі відразу почали дивитися на нього. Він пройшов під цими напруженими поглядами до свого місця й поклав портфель у парту.
— Ти чого це вчора втік? — запитав Гошка.
— Захотів і втік,— відповів Сашко.
— А як Олександра Іванівна дізнається, що ти прогуляв, тоді що?
— А ти це бачив? — Сашко виставив свій головний козир.— Ти це бачив? — І він простягнув Гошці просто до носа праву руку, на якій була шоферська позначка.
— А що це? — запитав Гошка.
— "Що, що"!.. Працював у гаражі, ось що, допомагав одному шоферові ремонтувати машину й забруднив руку мастилом.
— Годі брехати,— сказав Гошка.
— А ти понюхай.
Гошка довго нюхав позначку на Сашковій руці, просто винюхав її. Сашко навіть перелякався, що він її зітре. Потім її нюхали всі хлопчаки підряд.
— Подумаєш,— сказав Гошка,— а я збираю марки.
Сашкові не хотілося втрачати з таким трудом завойовану увагу хлопців, і він збрехав:
— І я збираю.
Хоча він марок не збирав, а тільки чув, що їх збирає Маринчин батько.
— Давай мінятися,— зрадів Гошка.
— Як — мінятися? — не зрозумів Сашко.
— Звичайно,— сказав Гошка,— я тобі віддаю зайві марки, а ти мені. Це й називається "мінятися".
— Давай,— погодився Сашко.
— Тож завтра не забудь, принеси,— сказав Гошка.
— Не забуду,— сказав Сашко, аея**
Але задзвонив дзвінок, і з'явилася Олександра Іванівна. Вона перевірила, чи всі в класі, й запитала в Сашка, чому він учора не був у школі. Сашко похнюпив голову.
— Сашко,— сказала Олександра Іванівна,— коли з тобою розмовляє вчителька, треба встати.
Сашко встав.
— То чому ж ти вчора не був у школі? — знову запитала Олександра Іванівна.
— В мене боліла голова,— збрехав Сашко.
— Це поважна причина,— сказала Олександра Іванівна.— Тільки наступного разу, діти, якщо хтось пропустить школу, принесіть довідку від батьків або лікаря.
І всі страхи залишились позаду. А діти думали, що Сашко простак. А він збрехав — і кінці у воду. А якби він сказав правду, тут такий би скандал зчинився: "Як смів, та як тобі не соромно!" Ні, Сашко не простак, він дуже-дуже хитрий.
— Діти,— сказала Олександра Іванівна,— покладіть свої зошити праворуч від себе на парті, а я пройду рядами й подивлюся, як ви написали літеру "А" заголовну й літеру "а" маленьку.
Всі витягли зошити й поклали з правого боку, і Сашко теж витяг і поклав. Тільки в усіх були написані літери, а в нього були чисті сторінки.
Олександра Іванівна йшла рядами й схвально кивала головою: їй подобалося, що діти охайно виконали домашнє завдання. Потім вона дійшла до Сашка, поглянула на чисті сторінки його зошита й сказала:
— Огоньков, пройди до дошки, візьми крейду й напиши нам літеру "А" заголовну. Знаєш, як її писати?
— Знаю,— відповів Сашко.
Взяв крейду й написав літеру "А" догори ногами. Всі діти почали сміятися, а Гошка вигукнув:
— Літера "А" стала на голову! Не літера, а акробат.
— Тихше, тихше, діти,— сказала Олександра Іванівна.— Сашко вчора не був у школі, тому він написав неправильно.
Сашко витер долонькою те, що написав, і вивів крейдою літеру "А".
— Отепер правильно,— сказала Олександра Іванівна.— Наступного разу ніколи не поспішай, спершу подумай, а тоді пиши.
Розділ шостий
Сашко обережно, намагаючись не шуміти, опустився в крісло. Воно жалібно-жалібно дзенькнуло. Сашко потягнув носом, усе було як і досі. Тепер треба було сидіти й чекати, коли Петру Петровичу набридне читати, він зніме окуляри, протре очі рукою й скаже: "Страшенно втомилися очі". Тоді, отже, настала черга розмови з Сашком.
Але сьогодні Петро Петрович довго не відкладав книгу, і Сашко сидів як миша, боявся йому завадити. Щось у нього співало в голові, щось плуталось... Потім раптом до кімнати ввійшов височезний чоловік у сандалях на босу ногу й у туніці. В нього була шия борця, вона була в нього пряма, наче колона, і її вивершувала голова, прикрашена довгим кучерявим волоссям.