— Так тихо,— я сказав.
— Ага,— мовив Стась, не обертаючись до мене. — Це так перед дощем.
— Треба йти,— сказав Роман. — Додому неблизько.
Але ми ще довго там сиділи. Справді, вдалині співали півні. Там, де садиби Пущі-Водиці.
Врешті Стась закашлявсь.
— Ходімо,— мовив і спроквола підвівся.
Додому йшли з півгодини. І Стась, і Роман доводилися подружжю С. небожами, тільки Стась по сестрі пана С, а Роман — по сестрі пані С. Обидва були сироти. З найранішого дитинства виховувались у цій дивній дерев'яній віллі з басейном перед ґанком.
У басейні стояв металевий бусол. Це був колись водограй, тоді, з дзьоба бусол випускав струмінь води вгору, але зіпсувався так давно, що ніхто не пам'ятав його в дії. Принаймні ніхто з нас, хлопців. Ліза була старша, вона, може, пам'ятала.
В домі все було шкереберть. Наше повернення з лісу викликало загальне невдоволення.
— Вже й прибігли? — мовила Ліза. — Тільки заважатимете.
— Але ж ми хочемо допомогти,— сказав Роман.
Усі знали, що Роман закоханий *у Лізу. Неспроможний був таїти свого дитинного почуття. Вже сам погляд, яким дивився на кузину, був досить промовистий. При тім вони сперечалися без перестанку, про все: про обід, про пісні Лізи, про школу Романа, про погоду, про вітер. Досить було Лізі сказати "чорне", як Роман казав "біле". А потім вечорами мирилися. Роман, ідучи спати, промовляв тихим голосом до Лізи "перепрошую" і цілував її в руку. Виникало враження, що всі суперечки вчиняв лиш на те, аби мати цю мить вечірніх перепросин. Може, насправді так було.
Ліза вже кілька літ ходила заручена з Казем. То був поважний землевласник з-під Житомира. Високого зросту, дуже елегантний, з великими вусами, неймовірно старий: мав тридцять літ, на дев'ять років старший від Лізи. Тепер нарешті надійшла вирішальна мить: Ліза виходила за нього заміж. Факт цей не зовсім укладався нам у голови. Ми не могли собі уявити, як ото Ліза виїде з Пущі-Водиці до Житомира з цим таким геть чужим типом, котрий навіть говорив не зовсім так, як мешканці дерев'яного дому з буслом; що спатиме в однім ліжку з цим стариганем Казем. Вже вечорами не співатиме пісень, а зрана не вправлятиметься в гамах, арпеджіо, інтервальних стрибках, що я страшенно любив, хоч і подружжя С., і обидва хлопці радше нарікали на ті консерваторські вправи.
Весілля мало бути "на всю губу". Прибували найдальші свояки подружжя С. і, звичайно ж, родичі Казя, яким слід було догодити. Тож гармидер стояв у домі неймовірний. Усі меблі переставлялися. З запалом натирались підлоги у великих долішніх покоях.
Ліза з вдячністю прийняла ті снопи квітів, що ми їх принесли, і миттю помістила в низенькі склянки, тут же порозставляла на фортепіано у вітальні, довкола великої світлини Романових батьків. Родинні світлини Стася погубилися десь у переїздах та переселеннях. Я не знав, яка була його мати, хоч це мене цікавило. Стась пам'ятав її й під час хвороби розповідав мені про неї. Уявлялося, що Стась схожий на свою матір. Зрештою пані С. потвердила це моє уявлення.
Подали нам досить пізно щось перекусити, і то у вітальні, бо в їдальні ше підлога не висохла. їли щось нашвидкуруч зладжене, докладаючи хлібом з маслом. За столом зробилося раптом весело. Сміялися без жодної причини, як то звичайно буває, коли у всіх на душі сумно. Казьо був теж, і його присутність нас усіх гнітила, хоч сам він був у доброму гуморі та оповідав сільські анекдоти з-під Житомира.
Найбільше веселився Роман, сміявся без угаву, навіть коли не було з чого. Коли його так розбирав сміх, Ліза відхилялася на своїм місці і ніби трохи лячно дивилася на нього. Але потім і вона віддавалась веселощам.
Під час нашого підвечірку почався дощ. Хмара найшла несподівано, перші великі краплі лунко впали на дах — а потім заструміло по всьому даху вілли. Треба було зачиняти вікна, за якими розпростерлись теплі ниті дощу. Струмені, мов удари списів, сягали лона землі, і там вибухали брості піску й води, але врешті й шум дощу став монотонним, і земля спокійніше приймала ці удари. Одноманітний шерех перейшов у тишу. І всі зраділи цьому теплому дощу.
— Я ж казав, що буде дощ,— мовив Стась.
— Нічого ти не казав, то я казав про дощ,— заперечив Роман.
Я дивився, як оксамитовий рум'янець на обличчі Стася стає інтен-сивнішим і поширюється під самі вічі. Страшенно любив це явище.
— Не можеш не перечити,— мовив Стась.
— Добре, що нарвали сон-трави, після дощу геть стулила пелюстки,— сказав я.
— Чудові квіти,— відгукнулася пані С.
— А анемон ще нема,— зітхнув Стась.
— Я замовив білі квіти в місті,— поважним басом повідав Казьо. Не знаю чому, але ця Казева фраза видалась мені нетактовною.
Дім подружжя С. був старий, занедбаний, але просторий. Долі містилася їдальня, велика вітальня, мала вітальня, кабінет господаря, нагорі — коридор, з якого входили до спалень господарів, Лізи та гостей, а крім того, була ще "горішня гора": два покої з невеличким передпокоєм, власне, мансарди. В одному з тих покоїв мешкали хлопці, а другий випав мені.
— Позачиняйте нагорі двері,— нагадала пані С. — Там дощ заливає. Скочили на сходи я й Стась, полетіли до наших покоїв, але вікна там
були зачинені. Як поверталися, стрілись у передпокої поміж нашими кімнатами.
Стась узяв мене за руку й притримав. Не квапився додолу.
— Цей Казьо незносний,— сказав він. — Правда?
— Ні, чому? — відповів я.
Я забрав свою руку й мимоволі погладив його обличчя. Хотів переконатись, чи його рум'янець і на дотик такий, як персик. Стільки разів мав для цього нагоду, але зважився тільки в цю мить.
Стась раптово відхилив голову.
— Що з тобою? — спитав я.
— Сам не знаю,— відповів він,— здається, гарячки в мене нема. А може?..
— Плетеш дурниці,— сказав я.
На всяк випадок торкнувся його чола вустами. Було холодне.
Ми повернули до вітальні, де всі ще сиділи за столом. Коли заходили, Ліза глянула на Стася проникливим допитливим поглядом. Я трохи стривожився.
Дощ невдовзі вщух. Як прийшов раптово, так і пішов собі. Ми пили чай. Роман не міг стриматись і все захоплено дивився на Лізу. В Лізи була якась нова зачіска. Дві сплетені коси, скручені за вухами, а вуха в неї були маленькі, притиснені, мов квіти жасмину. Я уявив собі, що вони пахнуть фіалковим милом. Фіалкове мило лежало у ванній на столику,— певне, було Лізине.