Сни

Ярослав Ивашкевич

Ярослав ІВАШКЕВИЧ

НОВЕЛА

З польської переклав Віктор ГУМЕНЮК (Сімферополь)

Юліанові Стрийковському

Всім, хто пише, здавна відомо про існування певних слів-ключів. Прочитавши їх чи почувши, відкриваєш цілий каскад переживань. Хтозна, може, смак того тістечка під назвою "мадлен" відімкнув перед Прустом безкраю прірву часу. Мені здається, це радше саме слово "мадлен" прорвало гатку споминів.

Нещодавно я знову пережив дивну пригоду. Прочитав слово "сни" в дещо химерній конфігурації: "Лілові сни в малих дзбанках стояли на вікні". То схибив перекладач. В російській слово "сон" часто вживається замість сполучення "сон-трава" на позначення вкритого пушком лілового квіту, який щедро ряснів у часи моєї молодости, як і в часи Віктора Некрасова, в при-київських лісах і, напевно, донині заквітає там навесні. В минулих часах щедрі улови сон-трави бували в лісах Пущі-Водиці. Тоді ще таких полювань не обмежували заборони, що запобігають цілковитому винищенню сон-трави (як це сталося, наприклад, у лісах приваршавських), тож додому привозилися величезні букети цих квітів, оскільки ж вони мали коротенькі стебельця, ставили їх або в низьких вазочках, або попросту в глибоких тарілках.

Але й слово "сни", незалежно від неточної назви квітів, викликало в мені спомин про пісню Ріхарда Вагнера, з якою пов'язані інші, цілком інші події моєї молодости. "Сни" Вагнера — "Die Träume" — чудовна млиста Пісня ночі постала з чистих, не перетворених ще тем "Трістана" та присвячена Матильді Весендонк в найвищім пориві Вагнерового кохання. Сповнена хмар і дерев, пахощів з-над швейцарського озера й тих таємничих проникливих обрисів, які являє лише музика.

Буття набуває тут такої досконалої форми, яка у Вагнера більше ніколи не траплялася, хоч уся його творчість була одним прагненням — вловити, явити буття, буття музики, буття сну. Die Träume.

Є в цій пісні щось від пухнастого весняного квіту.

Ддя мого оповідання важливий ще один "пристрій". Це улюблена моя світлина, замкнута в криївках старого альбому. Нині вже ніхто не знає, що являє, а власне, що означає це фото. Я зробив його позиченим апаратом тієї весни, коли ми всі втрьох замешкали в подружжя С. у Пущі-Водиці. Вони мешкали там стало у своїх кревних, а я оселився тимчасово, на кілька тижнів, поки моя мама, зайнята переїздом з помешкання в помешкання, виїхала до мого брата на цукроварню десь за Дніпром. На світлині цій сидять двоє моїх приятелів у гімназійних шинелях, видно, що сонячно, але не дуже тепло, дерева ще голі, все листя на землі, і хлопці сидять на торішньому листі. Поруч на розстеленій хустці — великий оберемок сон-трави. Обидва гімназисти дивляться на щось ніби в очікуванні. Може, очікували весни, принаймні такий вираз на їхніх обличчях. Ромкові минає сімнадцятий, а Стасю — вісімнадцятий. Може, навіть більше, бо сидів по два роки в кількох класах. Вус у нього проступає та борода, яку, леле, рідко голить. Ходили довго голим лісом і збирали ці квіти. Гарні, дорідні, всередині темніші й оздоблені короною тичинок, а зовні, як звірятка, оброслі пушком, неначе мишки з ліловими писочками.

Ходили довго, кілька годин, лісом, намагаючись триматися один від одного на певній відстані. Удавали, ніби нас нічого не обходить, ми лише втішаємося весняним днем. Додому не хотілося вертатись, там такий нелад і нас радше спроваджено. Бо завтра в Лізи весілля. І нас це начебто й не обходило.

В якусь мить затримались, і я їх фотографував. Усілися на землі. Стась казав, що такий шар листу, який укрив землю, замінює плед. Я хитав на те головою, бо земля все ж була вогка, а Стась наприкінці зими серйозно хворів.

В останніх днях лютого мав кровотечу в легенях і пролежав три тижні. Тепер усе було гаразд і температура вдень майже не піднімалась, але я вважав, що не слід жартувати. Я перебрався до подружжя С. саме наприкінці хвороби Стася, намагався його "виходжувати", як то вміли робити мої сестри, але ці зусилля були дуже нездалі. Я брався читати вголос, в той час як його дратували найменші звуки, оповідав епізоди свого життя, але він тим виразно нудивсь, навіть дратувався. Зауважив, що можу з ним розмовляти лише на одну тему — про музику. А власне кажучи, не про музику, але тільки про пісні, яких співала Ліза. Коли я заводив про це мову, вид Стася яснів. Його завше вкривав персиковий рум'янець, дуже незвичний як для юнака. Коли я говорив про пісні Лізи, про манеру її співу, виразність, рум'янець той крутішав і ставав темно-червоним, що псувало ніжне лице Стася, але мене дуже забавляло.

Тож я прагнув розводитися на цю тему якнайдовше, зупинятись на всіх незначних нюансах, аналізувати мало не кожну ноту, аби тільки мати можливість спостерігати поступове згущення того рум'янцю та поширення догори щік аж під самісінькі очі. А очі мав Стась невеликі, сірі, предивного виразу. В них жила вся його молодість, кмітливість, принада.

Я вигадував найрізноманітніші приключки, аби тільки говорити про Лізу й оглядати той дивний рум'янець. Боявся, що Стась врешті збагне, що роблю це навмисне. Але він цього не зауважував, хапався за простягнуту до нього тему та починав і тішитись, і хвилюватись, і, що найважливіше, шарітися.

Тепер я застерігав його: не сиди на вогкій землі. Роман притакував — "так", "так", мовляв, то дуже небезпечно, і сам сідав поруч з квітами й Ста-сем. При тім ніби дослухався до якогось знаку чи співу півня. Може, де й співали півні. За лісом. Бо ж було парко і ніби збиралося на теплий весняний дощ.

— Одразу після дощу заквітнуть анемони,— мовив Стась.

— Так, але нам зараз потрібні квіти. Зрештою цей сон,— Роман вжив скорочену назву,— не зле виглядатиме з низьких дзбанків, розставлених на всьому столі.

— Вони на ніч закриються,— сказав я.

— Так, але вдень розкриються знову. Шлюб саме в полудень, до столу сядемо десь коло другої. Ну, може, трохи раніш. Квітки тоді вже розкриються.

— Буде дуже гарно,— сказав я.

І власне тоді вони задумались і почали дивитись ліворуч, наче ось із лісу мав хтось надійти. Я одійшов на кілька кроків і їх сфотографував. Але вони непорушно сиділи далі, так як сидять донині на цій світлині.