Рожеве світло зійшло з Романового обличчя, і я побачив, яке воно бліде. А може, це мені лише так здалося, коли небо згасло і вже не було малиновим.
Ми сиділи мовчки, навіть Казьо здавався зворушеним.
Панна Ставро і Ліза ще двічі пройшлись уздовж покою. Я нишкнув у кутку канапи поруч зі Стасем. Перешіптувалися про речі відсторонені, власне, про торішній сніг. Кожного разу, коли жінки прямували в наш бік, Стась уривав мову, неначе очікуючи, що котрась із них щось скаже. Навіть злегка нахилявся. Але вони проминали нас байдуже, занурені в розмову.
Я уважно дивився на Стася. Ясна річ, з ним щось діялось. Але я не хотів бути нетактовним і нічого не казав.
Співрозмовниці затрималися в кінці вітальні і звідти, здалеку Ліза кинула на Стася погляд, сповнений тривоги. Він знову ворухнувсь, немов хотів підвестися. Але Ліза заходилася знову щось дуже жваво обговорювати з панною Ставро. Вони ще раз пройшлися вздовж покою. Поволі цілком стемніло. Роман запалив свічки на фортепіано.
Очі Стася блищали.
— В тебе температура? — спитав я.
— Звідки? — стенув він плечима.
Вони затрималися біля фортепіано. Панна Ставро вгледіла сон-траву в низьких склянках на чорній покришці. Вийняла дві квітки і пильно до них придивлялася. Була короткозора.
— Які чудові квіти,— сказала,— сон... Ліза усміхнулась.
Панна Ставро відкинула лівою рукою волосся, обернулася й сіла до роялю, який видавався занизьким навіть для неї.
Не вагаючись, вона швидко й з кришталевим дзвоном ударила по клавішах. Ліза стала й дивилась на неї.
Панна Ставро грала сонату Скарлатті. Грала швидко й завчено. Могла грати на фортепіано, як друкарка пише на машинці. Вигравала всі нюанси—а таке вигравання в Скарлатті дуже важке — вигравала, не дивлячись на клавіатуру, і її малі білі руки стрибали по клавішах, як птахи, що клюють зерно.
Вона дивилась увесь час на Лізу, котра застигла нерухомо збоку. Це нагадувало чарування, передавання флюїдів. Це була дуже дивна хвиля.
І я дивився на Лізу. Не була гарна. Але коли так стояла нерухомо, обернута профілем до мене, можна було придивитись до її незвичайної постаті. Була струнка, як деревце, свіжа, мов ті квітки, котрі прийняла з рук панни Ставро, і на обличчі її запалав такий самий рум'янець, як на щічках Стася. Вона виставила вперед груденята, видно було, що збудована пречудово, легка сукня облягала її тіло й надавала йому чогось небуденного. Я зауважив, що тільки ми з Романом не зводимо з неї очей, решта присутніх намагалися не дивитись на неї, а Стась навіть одвернувся до відчиненого вікна.
Панна Ставро заграла дві сонати. Я дивувався її вправності й легкості. Здавалося, з-під її пальців звивається мережа звуків і та мережа огортає, оточує Лізу. Гострі й короткі звуки оточували дівчину зусібіч, мов рій бджіл, і трохи навіть здавалось дивним, що вона стоїть так нерухомо, задивившись на вчительку, і не обганяється від цих кружляючих роєм звуків, не махає долонею, навпаки, знерухоміла й стоїть.
Злотавий серпанок звуків ніби оточував її прозорою запоною, огортав, а водночас ніби оголював. Тіло проступало з-під легкої сукні, було закрите, але таємно відкривалося нам усім. Я подумав собі навіть, які в неї білі груди!
Панна Ставро, незважаючи на швидкі стрибки рук по клавіатурі, встигала ще в коротких люфтпаузах відкидати лівою рукою волосся, що спадало пухнастим пасмом на чоло, і тим рухом виявляла всю свою молодість і грацію.
Чекали, коли на ту мережу золотих бджіл впаде перша нота іншої мелодії. Й перший тон, чистий і розлогий, який видала зі свого горла Ліза, бринів, мов тихий відгук віолончелі, несподіваний вступ чародійного інструменту.
Панна Ставро таки не скінчила другої сонати. Урвала її на високій ноті, ніби угледівши, що її чар набув сили і що Ліза вже стоїть, заворожена музикою, як жриця, готова до жертви.
— Що заспіваєш? — спитала. Ліза стрепенулась.
— "Сни",— відповіла. — "Die Träume".
І притиснувши пухнасті квітки до грудей, обернулась до нас.
Панна Ставро почала акомпанувати. Великий був контраст між золотим мереживом Скарлатті та музикою поплутаною, задумливою, квартовою музикою "Снів".
— "...Чи знаєш ти — хисткі примари..." — почала Ліза тихенько і так інтимно, немов співала для себе. Але мене пройняв трепет жаху й нечуваної насолоди.
"...Чи знаєш ти? — хисткі примари Обплітають сни мої. Сни, що, як весняне сонце, Сніжний вичарують квіт..."
І тут було видно, як набрала глибокого віддиху, аби кинути високу, проникливу, тихеньку ноту, котра усіх нас змусила здригнутись.
"...аж до втіи, що й не снилась, кличе день новий..."
І ясно було, що Ліза співала ні до Казя, ані до Романа, ані до панни Ставро — співала до вічного коханого, котрий разом зі снами й квітами ожив у її грудях.
І всі повернули до неї обличчя, ніби чогось чекали.
Ми довго не засиджувалися, вранці чекала на нас праця, й біганина, і взагалі важкий день. Я провів панну Ставро до трамвайної зупинки. Ми всю дорогу йшли мовчки.
Раз тільки панна Ставро затрималася на стежці й подивилась мені у вічі, спитала:
— Чи буде вона щаслива?
— Панно Мері, я замолодий, аби відповісти на таке запитання. Як я можу знати?
— Ах, Боже,— зітхнула панна Ставро,— ну авжеж. І ми рушили далі.
Коли я повернувся додому, всі вже розійшлись по своїх покоях. І світло внизу погасили. Я прокравсь до своєї мансарди. Біля ліжка стояв величезний букет сон-трави. Пахнув свіжістю, весною, щастям.
Я швидко вклався. Не встиг погасити світла, зайшов Стась. Був у піжамі.
Сів коло мене на ліжку. Я стривоживсь його мовчанням. Але теж мовчав. Знав, про що йтиметься.
За хвилю притулився до мене і обійняв мене за плечі. Я почув, що плаче. Сльози текли йому по щоках.
— Стасю, не плач,— сказав я,— не плач.
Але він не казав нічого. І я почав зціловувати ці сльози безкрайого жалю з укоханого рум'янцю.