Ось такі невтішні справи на білому світі. Ось перед чим нам, люди добрі, треба, згуртувавшись, стати стіною. Перед загрозою атомної смерті. Вона — не портрет з уяви, як це, може, здається гендлярам людським життям та декому з верхоглядів.
…Юльцяг моя Юльця, яким буде твоє майбутнє? Хотів би я — бажаю цього найбільше в світі! — щоб воно було безхмарне й щасливе.
…Вирушаю в черговий рейс на "Вихорі". Кажуть, двічі не можна стати в одне й те саме джерело. А виходить, можна.
Побачивши на столі в капітана план нашого рейсу, я попросив, щоб він розповів мені, де пролягатиме наш курс. Таки підемо і тими місцями, де я колись побував. Ось тобі й не можна двічі ступити!
…З нами в рейс пішов Василь Гайовий. Матрос. Допитливий, але трохи задерикуватий і насмішкуватий хлопець. Втім — працьовитий. Він чимось нагадує мене того, молодого.
…Латиняни кажуть: темпора зі фуерінт нубіла, золуз еріз, тобто: якщо настануть погані часи, ти залишишся самотнім.
Вибачте, далекі прапращури, це — брехня!! Бо коли мені справді було гірко, друзі мене не відцуралися. Вони завжди були зі мною.
І, якщо бути відвертим, то мій девіз такий: лабор омніа фінсіт імпробус. Тобто: все перемагає наполегливий труд.
Розділ двадцять шостий
ЗЕМЛЯ — КОЛИСКА ЖИТТЯ
Тропічна пропасниця мене відпустила. За допомогою свого вірного П'ятниці, Толстикова, я поступово одужав.
— Савелію Гудзоновичу! Савелію Гудзоновичу!
— Що таке?
— Гляньте, — показав я на океан, визирнувши з нашої висотної хижки.
У просвітах між гущавиною мангрів, що клубочилися довкруг дерева гумору, зблиснуло голубе океанське плесо. На ньому, ніби зграйка метеликів, замерехтіли вітрила.
— Човни… Тубільці залишають острів, — задумливо мовив Гудзонович. — Значить, лап-лап Тереті повів людей далі.
Ми довго проводжали поглядом вітрила, аж поки ті й зовсім не зникли за мисом далекого сусіднього острова.
"Ось так! І тут вам немає притулку, блукачі атомної доби…" — з гіркотою подумав я.
Сюди вони, мабуть, уже не вернуться. Що їм тут робити! Острів, з'їдений якоюсь заразою, прогодувати їх все одно не зможе.
Але через кілька днів у лагуну зайшов великий вітрильник. У човні сиділи люди — шестеро в натільних пов'язках тубільців…
Прибульці довго петляли по лагуні, нарешті спрямували човна в невелику затоку. Місце для стоянки обрали якраз навпроти нашого гумору. Випадковість? Чи, може, вони раніше бували тут і ще тоді помітили наше піднебесне житло?
Невдовзі усе з'ясувалося.
Забачивши вітрильник, що пристав до берега, Гудзонович, а за ним і я спустилися по ліані вниз. I — прожогом до лагуни. Хто б там не приплив, а ми повинні з ними зустрітися. Нам будь-що треба вибратися з цього суходолу, повернутися на Батьківщину!
Човнярі рушили нам назустріч. Потім… потім двоє з них відділилися від гурту і припустили бігцем.
— О-ох! — зойкнув Гудзонович. — Боже мій — невже це правда?
— Євмене?! Генріху Левковичу?!! — у нестямі закричав і я, поспішаючи до них.
Засмаглі, в натільних пов'язках, у легких, сплетених з трави капелюхах, Генріх Левкович Уткін та Євмен здавалися справжніми тубільцями. Та суть не в цьому. Від радості ми не знаходили що сказати. Вже потім Толстиков зізнався: у його житті це було чи не найщасливіше потрясіння, навіть більше за те, коли йому на одній із макаронних фабрик після лекції "Що таке кохання? Аспект статі", вдячна слухачка подарувала букет троянд.
— Дорогі… Друзі… Товариші…— від хвилювання навперебій говорили ми.
— Живі, здорові? — обнімаючи нас, воскреслих із мертвих, запитував Уткін.
— Та, як бачите, живі,— відповідав Гудзонович.
— А ми… ми вже не знали, що й подумати, — сказав я.
— Гадали, нас немає на світі? — посміхнувся Генріх Левкович.
— Так.
— Що ж, безодня нас не поглинула, хоч і були на краю загибелі. Жбуронув тоді дев'ятий вал, — випустивши Толстикова з обіймів, розповів Генріх Левкович. — Врятувало те, що ми з Євменом не встигли відв'язати паски — інакше б хвиля неодмінно змила в океан. А потім берег… берег невідомого острова, куди прибій викинув шлюпку. Ну, а як ви? Знаєте, Савелію Гудзоновичу, — ніби виправдуючись, мовив Уткін, — ми були впевнені, що ви потонули. Адже вас накрило хвилею. Та що там хвилею — горою води!
— Океан виявився милостивим, хоч і довелося пройти крізь жорстоке водохреще, — відповів Толстиков.
— А решта човнів… Чи врятувалися наші товариші, ми не знаємо, — розвів руками Генріх Левкович.
— Очевидно, загинули…
— До речі, ви знаєте, як звуться ці острови? — втрутився в розмову Євмен.
— Тубільці, які кілька днів тому припливали сюди, називали: Бікіні, Кілі, Маджуро, Ронгерік. І ще — Айрік, Арно, Малоелап, — сказав я.
— Все вірно, — погодився Генріх Левкович. — Ми з вами потрапили на східну групу Маршаллового архіпелагу — на острови Радак, атол Малоелап. А ті, хто вам про них сказав, то блукачі, переселенці з Бікіні. Від атомної смерті рятуються.
— Про що я тобі говорив, Васько? — докинув Толстиков.
— Від тубільців ми й довідалися, що на сусідньому острові живуть двоє білих — лап-лап і його підлеглий, каюр. Так хто з вас лап-лап, а хто каюр? — засміявся Уткін.
— Він верховода, — показав я на Гудзоновича.
— Дякую за увагу…
Генріха Левковича, Євмена та тих, хто з ними прибув, — чотирьох тубільців — ми запросили до своєї домівки.
— Непогано влаштувалися! — вигукнув Євмен, уздрівши хижку на дереві.
— На острові безліч щурів, довелося рятуватися.
— І полчища щурів, й ніби спекою обпалене, з іржаво-коричневим відтінком листя, і буйні хащі, а поряд — стовбури вчахлих дерев. Усе точнісінько так, як на острові, з якого ми припливли, — жахливі наслідки радіоактивного забруднення. Пентагонівські варвари занапастили землю, на дочасну смерть прирекли людей! — з гнівом закінчив Уткін.
Друзі привезли кілька кокосових горіхів, навіть гроно бананів. Я сходив на наш город, приніс кілька кореневищ таро. Всі заходилися обідати. По обіді Толстиков запропонував:
— Ви кажете, Генріху Левковичу, що заберете нас із цього острова і, може, незабаром всі ми виїдемо на Батьківщину. Я вважаю: перш ніж залишити цей суходіл, цей гумор, — показав він на рятівне дерево, — необхідно провести загальні збори. Заперечень немає?