ОСТАННІЙ РЕЙС "СІНТОКУ-МАРУ"
Утік від тигра, а потрапив до дракона.
Японське народне прислів'я
Серед ночі вітер знову несподівано повернувся.
Раніше він дув з півночі, огортаючи острови липким, холодним повітрям. Сніговий саван, під яким пагорбилося громаддя гір, за довгу зиму закрижанів.
Тепер сніг, поволі набубнявілий, поточений принесеним із океану теплом, якось помітно осів.
По узвишшю де-не-де випнулися руді маслаки скель.
Мукудорі, власник неіснуючої більше шхуни "Сінтоку-мару"[1] з розплющеними очима лежав горілиць.
Сяк-так зведена з найденого на узбережжі плавника зимівля скоріше нагадувала лігво звіра, аніж людське житло.
З кутків хижо ошкірювали ікла брили голих базальтів. На долівці валялися потрощені й вилизані до блиску рештки кісток.
Убоге збіжжя мешканців цієї нори — саморобний, виготовлений із мушлі черпак, кам'яні жорна, якими перемелюють суху морську капусту, інші примітивні речі — свідчили про боротьбу людини за існування й, мабуть, недавно пережиту трагедію.
Тьмяне світло, пробившись крізь щілини бамбукового даху, змішалося з темрявою. В каламутному присмерку хитнулися тіні.
Вони то випростувалися, то нижчали, ніби їх зводила судома.
З глухого закутка хтось тихо прошепотів:
— Зараз або ніколи…
— Так, він — ганкорісі[2], — почулося у відповідь.
Мукудорі лежав нерухомо. В пригаслій свідомості безладно роїлися спогади — мінливе видиво уявного й пережитого.
Він знесилено простяг руку, сподіваючись знайти й посмоктати круглобокий камінець, що трохи вгамовував почуття голоду. Та раптом до слуху долинуло:
— Ми до вас, Мукудорі!
Тіні схилених над ним співучасників плавання на "Сінтоку-мару" (чи, може, привиди?) здригнулися.
— Збирайтеся, Мукудорі-сан[3]. І нехай дарує нам Сумійосі[4].
Останнє, що він побачив: вилицювате, озвіріле обличчя свого боцмана.
Свідомість, спалахнувши ще раз, висвітлила — мовби вихопила з мороку — його плутане і, мабуть, таки нікчемне життя — все те, що так чи інакше було пов'язано з цим страшним архіпелагом Чисімо-ретто…[5]
СКЕЛЯ В ОКЕАНІ
Рядовий морського транспортного підрозділу, корячкуватий, немов острівний чагар сусукі, японець Мукудорі, прихиливши до забризканої скелі карабін і намацавши знайому, вигинисту й замшілу приступку, неквапно на неї опустився.
Стебла зів'ялої ламінарії[6] заворушилися під ним, ніби вужі. Чавлячи їх ногами, він усівся зручніше.
Перед очима вирував океан. Шум хвиль змусив забутися, чого він тут. Вали один за одним набігали з безвісті. Високі, широкоплечі, вони здавалися велетнями, що кинулися на приступ закутого в бетон берега. Кинулися потрощити ці мури, помститися Мукудорі за вчинене ним зло.
Йому стало моторошно, і він мимоволі затремтів.
Позаду, схожий на фортечну стіну, височів зубчастий частокіл шпилів та пропастей між ними.
З північного заходу підступало море, на сході пінився сердитий океан.
Урвища, крутосхили гір Мацумура й Мацуго.
Щовесни птахи влаштовували тут свої шумливі базари Вільні від службових обов'язків офіцери полювали на качок-кам'янушок, знічев'я били кайр, топорків, алеутських гусей-турканів.
Для Мукудорі таке дозвілля було недосяжне. Він міг хіба що посидіти та помріяти в самотині.
Скеля ця притягувала його, немов магніт…
Неподалік від берега маячили надводні кекури, в сідловині яких, сховані від стороннього ока, було споруджено аванпости — вогневі точки великокаліберних кулеметів.
"Недремна, грізна сторожа. Справжні тобі томамо[7], — подумки відзначив солдат. — Але чи врятує вона від розплати?"
Думка про те. що колись за все доведеться відповідати, останнім часом навідувалася до нього частіше стала невідчепною.
Вкриті бурими водоростями рифи загороджували підступи з моря.
Довгасте гадюччя морської капусти, намотуючись на гвинт, перепиняло шлях навіть дрібним човном. Правда, біля низького західного берега протока була судноплавна, а придонний грунт — розсип почорнілого піску — непогано тримав якорі.
Мукудорі невидючими очима споглядав океан. Душу гнітило щось невиразно тривожне. Час був такий…
Десь на заході гриміли бої. Війна забирала в могилу тисячі й тисячі людей. Тут, на островах, поки що тихо. Якщо, звичайно, спокоєм можна назвати короткочасні штурми загублених серед океану суходолів і торпедні атаки японськими підводними човнами радянських вантажно-транспортних суден. Атаки спідтишка, щоб не виказати себе — Японія ж зберігала нейтралітет.
Острів, на якому служив Мукудорі, здавався йому спочатку неприступною фортецею. Проте "фортеця", як і спокій, виявились примарними: рано чи пізно чужу домівку треба залишати.
Ця земля споконвіку належала Росії. Острів відкрили русявобороді землепрохідці, нарікши йменням, в якому вчувається посвист вітру й шум океанського прибою: Шумшу.
Та прийшли вони, сини Ніппон[8], воїни імператорської армії, — і все зробили на свій лад. Набудували казарм, військових об'єктів, а тубільців, айну, яких було більше, ніж птахів, переселили на інші острови.
Шумшу став зватися Сюмусю, з військово-морською базою Катаока, розміщеною в південно-східній частині суходолу.
Одного разу з Карафуто[9], де знаходився штаб військового з'єднання, завітала інспекція.
Високі армійські чини — полковники й генерали — оглянули бійниці, підземні ходи, траншеї.
Нічого не скажеш — зроблено надійно!
У міжгір'ї, петляючи болотами, зміїлася недавно прокладена бруківка. Під сопками, замасковані заростями вільхи й моху, стояли танки з синіми драконами на бортах. З-під скель, як і ті, намальовані на броні дракони, ошкірювали пащу триголові залізобетонні доти.
Кулеметні гнізда, майданчики для зеніток, інші вогневі позиції. Буде наказ — і поллється свинцева злива. Нищівний смерч спопелить усе живе. Ну, а якщо не допоможе свинець і сталь, воїни гарнізону не повинні шкодувати життя, як не шкодують його камікадзе[10].
— Смерть за імператора — це прекрасно! — мовив кістлявий, схожий на мерця, генерал, роблячи обхід вишикуваних під знаменом — біле полотнище з червоним сонцем посередині — солдатів.
З легкої руки того генерала за далеким суходолом закріпилася назва: Острів Смерті.
Зловіщій землі вона пасувала більше, аніж колишнє лицемірне сюсюкання "Сюмусю".