"Страховище, згинь", – подумки звелів я.
Страховище не згинуло.
– Страховище, – промовив я до невиразного видива на дверях, – я ж знаю, що то не ти. Ти – ніщо. Ти мій старий пляжний халат.
Біда була в тому, що я його як слід не бачив.
Якби мені дотягтися до окулярів, подумав я, надіти їх і підхопитись на ноги…
Якби рука моя не тремтіла так, що я не міг навіть сягнути нею вниз, аби намацати окуляри.
Я лежав, і мені було вісім років, потім сім, п'ять, чотири, і я все меншав, меншав і меншав, а Страховище на дверях тим часом дедалі більшало, витягалось і ставало все жаскіше.
Я боявся й оком змигнути. Боявся, що навіть від цього найменшого поруху Страховище нечутно посуне від дверей і…
Нечутно торкнеться моїх ніг.
– А-а-а! – закричав хтось.
Бо в будці по той бік вулиці задзвонив телефон.
Я міцно заплющив очі.
"Замовкни! – подумки благав я. – Ти розбудиш Страховище".
Телефон дзвонив. О четвертій ранку. О четвертій! Боже ти мій. Хто б це…
Пег? Загубилася в мексіканських підземних печерах? Пропала?
Телефон дзвонив.
Крамлі? З актом розтину, який мені несила слухати?
Телефон дзвонив.
Чи голос, в якому вчувається холодний дощ, темрява ночі й різкий спиртний дух, – голос, що шаленіє серед грози й крає душу плачем по жахливих лиходійствах, наче пронизливий виск великого червоного трамвая на повороті?
Телефон замовк.
Не розплющуючи очей, зціпивши зуби, накрившись із головою й уткнувши обличчя у вологу від поту подушку, я ніби чув якийсь чимраз ближчий шерех. Я заціпенів.
Затамував віддих. Погамував серце.
Бо саме зараз, цю ж таки мить…
Хіба ж я не відчув, як щось підступило впритул і… наважило…
На край моєї канапи!
Наступною жертвою став не А. Л. Шренк.
І жінка з канарками не пурхнула раптом по своїй кімнаті й не пустилася духу.
Пропала інша людина.
І незадовго перед світанком скляні очі у вікні проти мого стражденного помешкання бачили появу речового доказу.
На вулиці загальмував і спинився ваговозик-пікап.
Геть змучений безсонням, я почув його й стенувся.
Хтось постукав у двері моєї домовини.
Я сяк-так знявся з канапи, хилитаючись, мов повітряна куля, добувсь до дверей, прочинив їх і вперся злиплими очима в обличчя якогось здоровенного бугая в людській подобі. Той назвав моє прізвище, я визнав його за своє, і бугай звелів мені "розписатись отут". Я підписав якийсь папірець, схожий на лікарняну посвідку про смерть пацієнта, й став дивитись, як розвізник потупав назад до свого пікапа, на превелику силу вивантажив із кузова якусь запаковану й начебто знайому мені річ і покотив її тротуаром до моїх дверей.
– О боже, – мовив я. – Що це? Хто…
Та коли те одоробло на коліщатах, зачепившись за одвірок, басовито забриніло, я аж заточився, бо вже знав відповідь.
– Куди його? – запитав бугай, озираючи мої пишні апартаменти. – Може, осюди?
Він підкотив запаковану річ до бічної стіни, повів зневажливим поглядом по моїй убогій канапі, голій підлозі, друкарській машинці на столі й почвалав до свого ваговозика, залишивши двері навстіж.
По той бік вулиці я бачив сотню голубих, темно-карих і ясно-карих скляних очей і відчував на собі їх погляд навіть тоді, коли здер із привезеної речі упаковку й мені в око впала…
Жовтозуба усмішка.
– Боже мій! – вигукнув я. – Та це ж те саме піаніно, на якому мені грали…
"Регтайм кленового листка".
Грюк! Зачинилися дверцята машини. Ваговозик захурчав і поїхав геть.
Я повалився на свою напіврозвалену канапу, анітрохи не вірячи тій широчезній байдужій усмішці.
"Крамлі", – мовив я подумки. І відчув, як жахливо я підстрижений: на потилиці надто високо, з боків надто коротко. Пальці в мене заніміли.
"Що, синку?" – озвався Крамлі.
"Я змінив свою думку, – сказав я. – Крамлі, наступною жертвою має стати не Шренк і не жінка з канарками".
"Отакої! – мовив Крамлі. – А хто ж?"
"Кел, перукар".
Мовчанка. Зітхання. А потім…
Клац… Ту-у-у-у…
Ось чому, втупивши очі в ту реліквію часів Скотта Джопліна, я не помчав дзвонити своєму другові детективу.
Всі скляні очі споглядали мою стрижку й пильно стежили, як я зачиняю двері.
О боже, подумав я, а я ж не вмію грати навіть "собачий вальс".
Перукарня була відчинена й порожня.
Я спинився на порозі, дивлячись на цю пустку. Здавалося, хтось просунув у двері щітку гігантського пилососа і висмоктав з приміщення все, що там було.
Ну, піаніно опинилося в мене, міркував я. А от куди поділися чи кому могли здатися перукарське крісло, креми, лосьйони, одеколони, що забарвлювали дзеркальну стіну в різні кольори й відтінки? І хто прибрав усе волосся?
Посеред перукарні стояв чоловік років п'ятдесяти, – як я невиразно пригадав, власник будинку, – й підмітав щіткою уявне волосся, а власне, не знати навіщо водив нею по голих плитках підлоги. Тоді звів очі й побачив мене.
– Кел пропав, – мовив він.
– Та я бачу, – озвавсь я.
– Утік, негідник, заборгувавши мені за чотири місяці за приміщення.
– Такі погані були справи, еге?
– Не справи, а стрижки. Навіть за два долари підстригав так паскудно, що хоч на виставку, ніхто в цілому штаті з ним не зрівнявся б.
Я відчув свою маківку й потилицю і кивнув головою.
– Заборгував мені, негідник, за п'ять місяців. Бакалійник із сусідньої крамнички сказав, що Кел з'явився тут о сьомій ранку. А о восьмій приїхали із скупки й забрали перукарське крісло. Решту підчистила Армія спасіння.[22] От не знаю тільки, де поділося піаніно. Якби знайти, я б продав його і повернув частину своїх грошей. – Власник будинку поглянув на мене.
Я промовчав. Піаніно, звісно, це піаніно. З якихось тільки йому відомих причин Кел відіслав його мені.
– Куди, по-вашому, він міг податися? – запитав я.
– Я чув, він має родичів у Оклахомі, Канзасі й Міссурі. А хтось тут сьогодні казав, нібито два дні тому Кел нахвалявся, що сяде в машину й пожене аж на той край Америки, а там, не спиняючись, просто з берега, в Атлантичний океан.
– Кел такого не зробить.
– Певно, що ні. Він радше заб'ється кудись у глушину, і туди йому й дорога. О боже, ну й паскудно ж він стриг!
Я рушив уперед по чисто підметених білих плитках, сам не знаючи, що я там сподіваюся знайти.
– А ви хто такий? – запитав господар, зводячи свою щітку, наче рушницю.