– Письменник, – відказав я. – Ви ж мене знаєте. Мене прозивають схибнутим.
– Чорт, а я вас і не впізнав! Це Кел вас так обчикрижив?
Він дивився на мою стрижку. Я відчув, як до голови мені припливає кров.
– Тільки вчора.
– За таке варто б його застрелити.
Я помандрував далі і зайшов за благеньку дерев'яну перегородку, що закривала задню частину перукарні, де були бачки на сміття й туалет. Заглянув в один бачок і побачив те, що шукав.
Фотографію Кела зі Скоттом Джопліном, прикриту місячним урожаєм волосся, не таким уже й великим.
Я нахилився і взяв у руки фотографію.
А за наступні п'ять-шість секунд усе моє тіло мов крига скувала.
Бо Скотт Джоплін зник.
Кел був на місці, навіки п'ятнадцятирічний, усміхнений, з тонкими пальцями на клавішах фортепіано.
Але чоловік, що з усмішкою стояв над ним…
Був не Джоплін.
То був інший чоловік, чорний, але молодший і розпутніший на вигляд.
Я придивився пильніше.
На тому місці, де колись була Скоттова голова, виднілися рештки засохлого клею.
Боже милосердний, зглянься на Кела, подумав я. Нікому з нас і на думку не спадало придивитися до фотографії зблизька. Та й висіла вона завжди під склом і досить високо, так що добре розглянути її чи зняти зі стіни було не просто.
Колись давно Кел натрапив на фотографію Скотта Джопліна, вирізав з неї голову й приклеїв на зображення того іншого чоловіка, неначе там вона й була. А потім, мабуть, і підпис підробив. І ми стільки років дивилися на це фото, зітхали, клацали язиками й казали: "Ну, Келе, знаменито! Оце вам пощастило, га? Ви тільки гляньте!"
І сам Кел стільки років поглядав на фотографію, знаючи, що то облуда й що він облудник, і стриг людей так, наче волосся їм поскубала сукальна машина, а потім по ньому пройшлася знавісніла жатка.
Я поклав фотографію лицем донизу й нахилився над сміттєвим бачком, сподіваючись знайти відклеєну голову Скотта Джопліна.
Хоча й знав, що не знайду її.
Хтось її забрав.
І він же таки, той, що відклеїв її від фотографії, зателефонував Келові й сказав йому кілька слів. Мовляв, усе про тебе відомо! Тепер не сховаєшся! Тебе викрито! Я пригадав, як дзвонив телефон у перукарні. І як Кел не хотів, боявся зняти трубку й відповісти.
А тоді візит до перукарні – і що ж? Два чи три дні тому Кел мимохідь поглянув на фотографію, і його наче хто під дих ударив. Зникла голова Джопліна – зник і Кел.
Устиг тільки прилаштувати своє нехитре майно: перукарське крісло – в скупку, креми та лосьйони – Армії спасіння, піаніно – мені.
Я облишив свої пошуки. Згорнув фотографію Кела без Джопліна і вийшов до салону, де господар і далі водив щіткою по підметених плитках.
– А Кел… – мовив я.
Господар перестав мести.
– Він не… – затинався я. – Цебто його не… Я хотів сказати: "Кел ще живий?"
– Паскудник він, – відрубав господар. – Живісінький і вже десь миль за чотириста звідси на схід із своїм боргом за сім місяців.
Хвалити бога, подумав я. Сповіщати про нього Крамлі мені не обов'язково. Втікач не вбивця і не вбитий.
А чи так?
Подавсь на схід? То чи не мертвий він уже за кермом машини?
Я вийшов за двері.
– Гей, хлопче, – гукнув мене господар. – Вам наче недобре – прийшли, пішли.
Не гірше, ніж декому іншому, подумав я.
Куди ж мені тепер податися? Мою спальню-вітальню заполонила ота жовтозуба усмішка, а я вмію грати тільки на "Ундервуді".
О пів на третю дня задзвонив телефон біля бензоколонки. Геть зморений безсонною ніччю, я лежав у ліжку.
Лежав і слухав.
Телефон не вмовкав.
Дзвонив уже дві хвилини, три…
Що довше він дзвонив, то дужче мене морозило. А коли я нарешті підхопився з ліжка, сяк-так натягнув шорти й метнувсь через вулицю, мене вже так трусило, наче надворі була хуртовина.
Знявши трубку, я відчув, що на тому кінці дроту Крамлі, й ще раніше, ніж він озвався, знав, яка в нього новина.
– Сталося, так? – запитав я.
– Як ви здогадались? – Голос Крамлі звучав так, наче він теж цілу ніч не спав.
– Чого ви туди поїхали?
– Годину тому я голився, і раптом мене ніби щось штовхнуло. Отак, як ви казали. Я ще тут, чекаю слідчого. Прийдете закинути: "А я що казав"?
– Прийду, але не закину.
Я повісив трубку.
В моєму помешканні на дверях у коридорі й досі висіло оте Ніщо. Я зірвав його з дверей, пожбурив на підлогу й наступив на нього. Та й по заслузі – адже воно серед ночі знялося, пішло навідати жінку з канарками й повернулось перед самим світанням, так нічого мені й не сказавши.
О боже, подумав я, стоячи геть закляклий на купальному халаті, тепер усі клітки спорожніли!
Крамлі стояв на березі Нілу, над пересохлим річищем. Я стояв навпроти, на другому березі. Внизу чекала поліційна машина та карета з моргу.
– Вам буде прикро це бачити, – сказав Крамлі.
Він не підіймав простирала, очікуючи, поки я кивну головою.
Я спитав:
– Це ви дзвонили мені серед ночі?
Крамлі похитав головою.
– Скільки вже часу вона мертва?
– На нашу думку, годин вісім.
Я подумки прикинув час. О четвертій ранку. Саме тоді, коли дзвонив телефон у будці по той бік вулиці. Коли подзвонило Ніщо сказати мені дещо. І якби я побіг і зняв трубку, у вухо мені дмухнув би холодний вітер і сповістив… про це.
Я кивнув головою. Крамлі підняв простирало.
Жінка з канарками була там і наче її там не було. Частина її відлетіла в морок. А на те, що лишилося, страшно було дивитись.
Очі її застигли, втуплені в якесь моторошне Ніщо, в оту примару на дверях у мене в коридорі, в невидимий тягар на краю моєї канапи. Рот, що колись тихо розтулявся й шепотів: "заходьте", "сідайте", "прошу", був широко роззявлений з жаху та протесту. Він жадав, аби щось забралося геть, зникло, згинуло!
Тримаючи пальцями край простирала, Крамлі подивився на мене.
– Мабуть, мені слід вибачитись перед вами.
– За що?
Розмовляти було важко, бо вона лежала між нами, втупивши очі в якесь жахіття на стелі.
– За те, що ваш здогад виявився слушним. За те, що я сумнівався.
– Здогадатись було не важко. Я мав брата – він помер. Мав діда й тіток – померли. І мати, й батько. Всі смерті однакові, хіба не так?
– Еге ж. – Крамлі пустив простирало, і долину Нілу вкрило снігом. – Але це звичайна смерть, синку. Не вбивство. Такий вираз обличчя буває в багатьох, хто відчуває перед смертю від удару, як серце ось-ось вирветься із грудей.