– Це інша річ. Дорогий лімузин є дорогий лімузин. Їм було байдуже, хто в ньому сидить. Убити – і край. А те, про що ви кажете…
– В цьому світі є сівачі смерті й шукачі смерті. Той старий з трамвайної станції був шукачем смерті, так само як і жінка з канарками. У них це в очах написано: мовляв, зробіть мені ласку, вбийте мене, позбавте життя назавжди… І Шренк, – докінчив я. – Головою закладаюся.
– Не треба, – мовив Крамлі, нараз стишивши голос. – Ви славний хлопчина, але ж ви ще зовсім зелений.
– Шренк, – повторив я. – Тепер, коли гине поміст, він також неминуче має загинути. Якщо його ніхто не вб'є, він прив'яже собі на шию "Занепад Заходу" та "Анатомію смутку" й шубовсне у воду з руїн дальшого кінця помосту. Шренк…
Неначе погоджуючись зі мною, десь в африканському заповіднику Крамлі кровожерно рикнув лев.
– Саме коли ми з вами почали так добре ладнати, – мовив Крамлі.
І поклав трубку.
Уперше за довгі тижні, місяці, роки по всій Венеції піднімалися штори на вікнах.
Так ніби наше містечко біля океану на час прокидалось перед тим, як заснути навіки.
У невеликому, поквецяному лускатою білою фарбою бунгало навпроти мого помешкання того дня також підняли штори, і…
Коли я пізно ввечері повернувся додому й поглянув туди, то аж остовпів.
На мене пильно дивились очі.
Не просто двоє очей, а з десяток, навіть не з десяток, а із сотню чи, може, й більше.
Очі були скляні й лежали у вікні блискучими рядками, а деякі окремо на невеличких підставках.
Очі були голубі, темно-карі, ясно-карі, зелені, жовті.
Я перейшов нашу вузеньку вулицю й став перед вікном, розглядаючи ту казкову виставку інвентаря для гри у кульки.
– Ціни б їм не було на шкільному подвір'ї! – промовив я сам до себе.
Очі не сказали нічого. Вони мовчки спочивали на своїх підставочках чи виблискували, розкладені на білій оксамитовій постілці, втупивши незворушний погляд крізь і поза мене, в якесь холодне майбутнє за моєю спиною.
Хто зробив ті скляні очі й виставив у вікні, чекаючи нагоди продати їх і вправити комусь в очниці, я не знав. Та байдуже хто, але то був ще один з невидимих венеційських підприємців і торговців. Мені траплялося мимохідь бачити в печерних глибинах цього будинку гострий пучок сліпучого блакитно-білого полум'я і чиїсь руки, що ворожили над важкими краплями розтопленого скла. Але обличчя старого (в нашій каліфорнійській Венеції всі люди старі) ховалося під грубою металевою маскою із скляним віконцем, з якими працюють електрозварники. І здаля видно було тільки, як фокусується ще один пильний погляд, як народжується нове око, що наступного дня ляже на постілку у вікні, мов яскрава кругла карамелька.
Чи купував колись хто ці своєрідні ювелірні вироби, я також не знав. І ніколи не бачив, щоб хтось навпомацки заходив туди чи впевнено виходив із дверей з прояснілим поглядом. Та й штора на тому вікні протягом минулого року піднімалась усього раз чи два на місяць.
Роздивляючись на ту вітрину, я думав собі: "Дивовижні очі, чи бачите ви зниклих канарок? Куди вони згинули?"
А потім: "Пильнуйте за моїм помешканням, гаразд? Не спіть уночі. Погода може змінитися. Може піти дощ. До мого порога можуть прибитися якісь тіні. Добре пильнуйте, прошу вас, і все запам'ятовуйте".
Та блискучі скляні кульки, товариші давніх ігор на шкільному подвір'ї, і не кліпнули у відповідь.
Аж раптом із темряви за вікном вихопилася рука і магічним порухом спустила перед очима завісу.
Мабуть, той скловар не хотів, щоб я дивився на створені ним очі.
Чи, може, злякався, що я вийму одне власне око і зайду до нього вставити нове.
Покупець! Я ж міг зіпсувати його бездоганну репутацію. Десять років мороки зі склом – і жодного проданого виробу.
І мені чомусь подумалося про інше: чи не продає він і купальні костюми зразка 1910 року?
Повернувшись до своєї кімнати, я визирнув у вікно.
Штора навпроти знов була піднята: перед вітриною вже не стояла інквізиція в моїй особі.
Очі блищали й чекали, що буде.
Що вони побачать цієї ночі?
"З нічого весь тремтиш…"
Я миттю прокинувся.
– Що? – мовив до темної стелі.
Це ж, здається, слова леді Макбет?
З нічого весь тремтиш.
Боятися нічóго без причини.
І мусити зоставатись із тим нічим аж до світання.
Я прислухався.
Чи то туман торгає мої двері? Чи то імла заповзає в замкову шпарину? Чи, може, отой незвичайний, спрямований в одне місце дощ лопотить по маті за порогом, лишаючи по собі жмутки водоростей?
Піти й поглянути я боявся.
Я розплющив очі. Подививсь у бік коридорчика, що вів до крихітної кухоньки й ще меншої ванної.
Учора ввечері я почепив на ріжок дверей старий і подертий білий купальний халат.
Але тепер то був уже не халат. Без окулярів, які лежали на підлозі біля канапи, мої очі бачили тільки те, що могли, а практично нічого, і халат… обернувся на щось інше.
То було Страховище.
Коли п'ятирічним хлопчаком я жив з батьками на сході, в Іллінойсі, мені доводилось уночі йти до вбиральні нагорі темними сходами, і, якщо над ними не світила маленька тьмяна лампочка, там, на вершечку сходів, завжди чатувало Страховище. Іноді мати забувала ввімкнути ту лампочку, і я плентав сходами, з усіх сил стримуючись, щоб не поглянути нагору. Але щоразу тремтів зі страху і зрештою таки поглядав. І Страховище було там, озиваючись гуком чорних поїздів, що мчали десь нічною околицею, і спомином про жалобні процесії, які проводжали в останню путь милих двоюрідних братиків чи дядьків. Що далі я ріс, то довші ставали ті процесії. Мені виповнилося сім, а тоді вісім і дев'ять, і за цей час померли ще кілька моїх тіток, помер і дідусь, і я бачив їх мертвих серед квітів у вітальнях чи в трунах, що їх потім спускали в землю в сусідстві з десятками інших незабутніх родичів, і в ті ночі поїзди не знати чому гучали дужче, і то була смерть, то було Страховище, безформне й невиразне, сама ніч та зорі, і ось воно чекає на мене, підстерігає мене, а я стою внизу біля сходів і…
Раптом скрикую.
Бо тепер Страховище висить отам, на дверях, де потопають у темряві коридор, кухонька й ванна.
Хвалити бога, подумав я, що великі червоні трамваї не ганяють о такій пізній порі своєю колією, всього за квартал звідси, й не звучать їхні лиховісні сигнали.