А на екрані наді мною бліді примари чогось домагалися, палко промовляли щось німотними устами, і привид сягнисто простував униз сходами Паризької опери в своїй білій масці у вигляді черепа та капелюсі з пір'ям – чи не так само, як хвилину тому й містер Шейпшейд простував темним проходом, щоб із брязкотом відслонити завіску на мідних кільцях, яка закривала орган, сісти перед ним, наче сама Доля й Провидіння, розчепірити пальці на клавішах і, заплющивши очі й розтуливши рота, дати волю Бахові.
Боячись озирнутися назад, я дивився повз велетенські примари на невидиму публіку, що, прикипівши до місць, здригаючись від звуків музики, заворожена жаскими образами, здіймалась і опускалась на хвилях вечірнього припливу, що набігали на берег під підлогою кінотеатру.
Чи був серед тих блідих облич, що заворожено дивилися на мерехтливі картини минулого, і він? Той розкаяний лиходій з трамвая, любитель нічних ходінь понад каналом, непроханий досвітній гість, що приносить із собою дощ, – чи не оце його обличчя, чи, може, онде там? Безбарвні місячні кола тремтіли й розпливались у темряві, купка в перших рядах, решта посередині зали, разом чоловік п'ятдесят чи шістдесят, і кожному з них загрожувала страшна небезпека так само прогулятись у тумані, зіткнутися з якимсь кошмаром і безгучно піти на дно під цмокання припливної хвилі, що повертається по нову поживу.
І я міркував собі: котрий же з цих нічних подорожніх він, і що я маю гукнути, аби змусити його побігти до виходу й самому кинутись за ним навздогін?
З екрана скалився величезний череп, закохані тікали на дах опери, привид переслідував їх, розкинувши поли свого червоного плаща, підслуховував їхні боязкі любовні освідчення й злісно посміхався, орган тривожно волав, зала здригалась і хиталася від важких хвиль, що немовби наперед справляли морський похорон на той випадок, якщо підлога розверзнеться і всі ми гримнемо вниз.
Мій погляд ковзав від одного тьмяного обличчя до іншого, дедалі вище, вище, до віконечка кінобудки, звідки виднілася частина лоба та палюче око душевнохворої людини, яке пильно дивилося вниз, на заворожливі фатальні образи, що їх малювали на екрані гейзери світла й тіні.
Воронове око Едгара По.
А власне, Шренка!
Знавця карт таро, психолога, френолога, нумеролога і…
Кіномеханіка.
Хтось же мав крутити фільм, поки Шейпшейд, не тямлячи себе від захвату, терзав клавіші органа. Здебільшого старий сам ганяв із каси до кінобудки, а звідти до органа, вистрибуючи, мов прудкий хлопчисько, замаскований під невгамовного літнього чоловіка.
Але сьогодні?..
Хто ж би ще мав подавати цю пізню вечерю з усіляких потвор, ходячих кістяків і волохатих лап, що зривають сріблясті перла з шиї сонної жінки?
Тільки Шренк.
Орган трохи примовк. Привид щез. На екрані замигтів новий уривок – із "Джекіла і Хайда", виробництва 1920 року.
Я зіскочив зі сцени й побіг проходом, серед усіх тих духів зла і вбивць.
Око Едгара По у віконечку кінобудки зникло.
Коли я добіг до будки, там нікого не було. Стрічка сама собою розмотувалась у схожому на величезного світляка апараті. Джекіл, що саме мав обернутись на Хайда, клубочком покотився вниз по скісному пучку білого проміння і вліпився в екран.
Музика змовкла.
Спустившись униз, я побачив, що Шейпшейд, знесилений, але щасливий, знов сидить у касі й продає квитки в туман.
Я обіруч схопив і міцно потиснув його долоню.
– У вас не буде поганого рису, еге?
– Що? – гукнув Шейпшейд зрадувано, але не розуміючи, про що йдеться.
– Ви житимете вічно, – сказав я.
– Хіба ви знаєте те, чого не знає сам бог? – спитав Шейпшейд. – Приходьте на нічні сеанси. О першій – Конрад Фейдт у "Калігарі". О другій – Чані в "Смійся, паяце". О третій – "Горила", о четвертій – "Кажан". Хто може бажати більшого?
– Не я, містере Шейпшейд.
Я рушив у туман.
– Вас не пойняла туга? – гукнув він мені вслід.
– Здається, ні.
– Ну, коли так здається, то ні!
Навколо була вже справжня ніч.
Кафе Модесті зачинилося раніше, ніж звичайно, до завтра чи назавжди – я не знав; отож розпитатися там про Вільяма Сміта, про його святкову стрижку чи вечерю було годі.
Поміст потопав у темряві. Світилося лиш в одному вікні – у картковому будиночку А. А. Шренка.
Я позирнув туди.
І, наче злякавшись, той приречений вогник миттю згас.
– Поганий рис? – перепитав Крамлі по телефону. Але тепер, коли він почув, що це я, голос його зазвучав привітніше. – Що за дурниця?
– Крамлі, – сказав я і проковтнув клубок у горлі, – я маю ще одне ім'я до нашого списку.
– До якого списку?
– Того, де жінка з канарками…
– То не наш список, а ваш…
– Шренк, – сказав я.
– Що?
– А. А. Шренк, психолог-практик з венеційського помосту…
– …а також ворожбит на картах таро, чорнокнижник, нумеролог-аматор, п'ятий вершник Апокаліпсиса?
– Ви його знаєте?
– Синку, я знаю геть усіх на помості, під помостом і навколо помосту, кожного бешкетника й громила, кожного пропащого п'яницю, що ночує на пляжі й прокидається від свого мертвого сну, тільки як зачує на світанні дух сімдесятидев'ятицентового шмурдяку. Кажете, А. А. Шренк, отой жалюгідний шибздик? І слухати не хочу!
– Не кладіть трубку! Я побачив знак на його обличчі. Він сам цього напитує. Тепер на черзі він. Торік я надрукував у "Десятицентовому детективі" оповідання про два зустрічні поїзди, що зупинилися на станції один проти одного. І ось один пасажир дивиться на пасажира у вікні напроти, в другому поїзді, вони обмінюються поглядами, і перший пасажир розуміє, що йому не слід було дивитись туди, бо той чоловік у другому поїзді – вбивця. А вбивця все дивиться на нього й посміхається. Ото й тільки. Посміхається. І перший розуміє, що він приречений. Він відводить погляд, сподіваючись, що це його врятує. Одначе той другий, убивця, й далі дивиться на нього. А коли мій герой знову кидає погляд туди, у вікні вагона напроти вже нікого нема. І він здогадується, що вбивця подавсь до виходу. А за хвилю той з'являється уже в цьому поїзді, в цьому ж таки вагоні, йде проходом і сідає просто позаду мого героя. Жах? Жах.
– Чудова ідея, але в житті так не буває, – сказав Крамлі.
– Буває, і то частіше, ніж ви думаєте. Один мій знайомий подорожував торік "ролс-ройсом" по країні. Він їхав через Оклахому, Канзас, Міссурі й Іллінойс, і по дорозі його машину шість разів мало не випхнули за огорожу шосе люди, яких дратував такий дорогий лімузин. Коли б вони досягли свого, то було б не що інше, як убивство.