— Та троха мав.Бо ні одна порядна дівка не хтіла за мене йти, і в корчмі ніхто не пив зі мною горівки.То я тримався від них віддалік.Але два рази в рік приїжджало стільки люду, бігме, зі всього світу, що я розпливався серед них, гейби крупка солі в морі. Казали, що вода в морі солена як ропа, то крупка солі їй не зашкодить.Любив я бути на людях, тішився з того, що я з такого славного міста, куди з"їжджаються торгувати, а не воювати.Сидів я собі з точилом , нікому не заважав.А тут, на лихо,став поперед мене якийсь хлоп і заступив мені сонце.Була ще рання година і я трохи змерз.Заступив мені він не хіба сонце, а й прегарний вид на бочівки з вином, одна з яких впала мені в око.До всього цього домішувся дух свіжого печеного хліба й копчених свинячих окостів.От би мені таке снідання! А той хлописько став і я чув запах його поту, і через те ще більше дратувався.Одне мене стримувало: хлоп був моцний і високий, і я не знав, чого від нього чекати.
— Може, би-с мені сонце на затуляв? – мовив я до нього.
А він ані руш, ніби оглух.Правда, гамір довкола стояв страшенний.І зі своїм точилом я не міг порушитись, боз одного боку стояла фіра, а з іншого –був прохід.
-Агов! – крикнув я до нього. – Чого стоїш? Може, щось маєш гострити: шаблю, косу чи голос, аби-с мені відповів нарешті.
Аж тоді хлоп зволив обернутись:
— Ліпше ти, партачу, вигостри собі язик,бо пищиш ніби комар.Ніхто не вчує, що ти продаєш!
Смілий хлоп! Певно, пана Глембіцького, котрий не має часу хлопів приструнювати: не вилазить з Кракова, либонь, чекає, що його польським крулем виберуть.І на додачу мругнув до мене:
— Мені голосу не треба.Маю такий товар, що на нього завше покупець знайдеться.
Виджу, нічого в руках не має, ані в ногах жаден товар не стоїть.Може, найнятися кудись хоче.
— А що ж се за товар у тебе такий, — питаю, — що я не виджу?
Тут дехто став прислухатися, і хлоп трохи посунувся.Став дивитися на небо, буцім то не до нього.Зробив з мене дурного.Якраз принесла баба серп, бо хтіла вже нині його випробувати на майовій траві.Тільки чкркнув я ним до точила, як серп розпався на два кавалки.Баба в плач, а я до неї:
— Таким серпом хіба павутиння обтинати! Іди верни тому, в кого купила.У цигана, еге ж?
Баба закивала головою.
— Тоді поклич стражника, бо циган тобі грошей не верне.Тут сліпий би увидів, що серп з двох кавалків склепаний.Бо зі мною ще не було такого, щоб я щось зіпсував.
Добре я їй нарадив і люди підтакнули.Пішла баба.А хлоп далі стоїть, на небо дивиться.Через якийсь час підходить до нього молодий панич, зразу видно, що не шляхтич, і що не звідси, і щось питає хлопа каліцькою польською мовою.Я наставив і собі вуха.
Панич від чогось почервонів і питає тихенько:
— А панну багату й пишну ?
— Навіть саму крулівну причарує, вашмосць!
А панич був такий собі: проста дівка буде носа вернути.
— То кілько ти за нього хочеш?
— Усі гроші!
— Скільки? Я маю небагато...
— Кілько маєте – віддайте.Тільки, щоб усе.Такий звичай...
Витяг панич такого ж, як і він, мізерного капшука, потрусив ним.Чую, дзенькнуло раз і другий.Ще й питає:
— А як не поможе?
Скупий панич!
— Наші, бусовицькі, найліпші! – і хутко вкинув паничеві щось за комір.Той аж підскочив і увесь побілів.Потім оговтався і процідив крізь зуби:
— Як надурив, великі, дуже великі пани, знаєш, що з тобою зроблять, холопе?
Але хлоп тільки здвигнув плечима:
— Як признаєшся комусь, то всьо піде не туди, куди треба.І матимеш скору смерть!
" Божечку! – вжахнувся я . – Та він же продав антипка...Се ж був бусовицький ворожбит! " Хотів я перехреститись, та боявся, що хлоп увидить.Ще руку мені відніме, або ноги.Недармо, серп розвалився на два кавалки.Буду я ще мати гризоту.Треба тікати звідси, поки не пізно.Подивився услід паничеві, аж того взяли попід руки молоді Мнішки, котрі прицінювались до коней.І старий їхній був там.Бесідують з тим паничем , ніби з найліпшим приятелем.Видно, неспроста.Я став хутко збирати манатки, а тут як з-під землі виріс переді мною пан Купець з Перемишля.
— Що він тут робив? – показує на панича. – Кажи борзо!
І так подивився на мене, що я мало не скам"янів на місці.Звісно, я знав, що він тепер Старший. Але завше був добрий до мене і щедрий, коли йшлося про якусь дрібну послугу.Не його я боявся, а того, що хтось міг нас підслухати. І я шепнув на вухо:
— Купував, ну...того ...в бусовицького хлопа...
— Купив?
— Та купив...
— Пся крев! Не встиг я...Не казав, нащо йому той?
— Та ніби панну хоче собі приворожити.
— Знав би ти, що то за панна! – просичав купець. – Треба було йому завадити.Але не вийшло.Ні, раз не вийшло, значить, так мусило статися!...
Таким лютим я його ще не бачив.Аж трясся від злості.Він махнув рукою, рвонувся у той бік, де стояв панич з вельможними панами Мнішками,та враз обернувся до мене:
— Чуєш, Антосю, як буде шукати мене пан Слуга з Добромиля, скажеш, що я пішов за ним.А ще ліпше – йди до Низького Замку й пильнуй, коли він буде виходити.Чекай коло брами, бо тебе туди не пустять.Тільки, як увидиш , коли на Сліпу гору сідає чорна хмара, назвися гінцем від Купця з Добромиля, і біжи просто в панські покої.Можеш навіть нічого не казати, ніхто тебе не спинить.
Я вже не раз був гінцем від Купця з Перемишля, але тепер мені аж дух перехопило.
— Та, брешуть про мене всяке! – зауважив Купець з Добромиля, погладжуючи бороду.— Не треба усьому вірити...
Проте виглядало, що йому це сподобалося.
— Ну, і що ж далі?
— А далі, вашмосць, не мого куцого розуму діло, що там зайшло між тим паничем і паном Купцем з Перемишля.Він пішов і більше я його не бачив.Зібрав своє причандалля і хутко поніс додому, бо вже одна моя робота скінчилася, і починалася інша.Тепер бочівка з вином точно буде моя. Бо хто я тоді був? Нікчемний чоловік.Але не міг не послухати Купця.Він мав наді мною силу.Більшу, ніж Пан Слуга, котрий завше був усміхнений і привітний.Нагадував мені...
Антось затнувся.
— Кого?
— Пусте! Отож, я перебрався у святочне, і згадав, що Купець мусив мати зброю під плащем.Правда, купцям невільно було носити зброю у місті, тілько шляхті.На таку виправу без шаблі нема чого йти...