— Добре, — відказав Антось. – Дістану.
Бо ж Купець з Добромиля – дух і не може цього зробити.Щось легенько підштовхнуло його в спину й Антось полетів у воду, проте не сторч головою, а ногами донизу, й дуже повільно.Мав уже торкнутися води, але вона розступилася перед ним і чоловік опинився у кам"яній студні, тільки то була не звичайна студня, а соляна, і звідти чулись стогони й крики, як у пеклі." То не може бути вічно! – обурився він. – Ці люди давно уже всі мертві." Далі якась сила піднесла його знову догори . Він опинився на дні ріки, на м"якому піску, і поруч лежала відтята голова..Антось вхопив її, притиснув до грудей і став повільно підійматись догори.Дужа рука вхопила його за комір і він опинився на другому березі.Після теплої води його обпекло вранішнє повітря.
— На, вкрийся, — сказав Купець з Добромиля і накинув на чоловіка чорну широку кирею, знявши її з себе. – Ти все зробив добре.
— Вони мали бути мертві! – пробелькотів Антось.
— Звісно, мертві.Ти їм би нічим не поміг.Давай сюди голову мого брата, Купця з Перемишля!
Антосю одразу стало легше, бо увесь час його мучило, що то ним нагостреною сокирою було втято голову.Виходить, ні.Він злякався, що може виявитися більше непотрібним Купцеві з Добромиля, і той зараз просто зникне разом з головою в непроникному тумані.І він залишиться сам, хоча більше не може біти сам.Чоловікові мусить колись увірватися терпець.Антось обгорнувся киреєю, м"якою і теплою, як літня ніч, не зводячи змучених очей із Купця.Той поставив голову на траву, сів навпроти й мовив:
— Не спи, брате, прокинься! Маю тобі щось сказати.
"Звісно, — подумав Антось. – На те я виніс голову з ріки.У воді не можна говорити."
Повіки в голови затремтіли, і гримаса болю скривила біле як папір лице. Але перше розтулились уста:
— Шкода, що я не можу видіти тебе, брате.Але чую.Що ти хочеш мені повісти?
— Хочу повісти тобі, що весна, і бджоли вилетіли з вулика.
— Слава Богу! Так і перше було.
— Скажи мені, брате, де Золота Бджола? Чи не втрапила до рук ворога?
— Що ти, брате!
— То де ж вона? Де ти її сховав? На дні ріки?
— Зазирни мені в ліве вухо.
Антось побачив,як добромильський купець нагнувся і простяг руку до вуха голови, витяг звідти шнурок, на якому висіло золоте кружало.Йому аж очі засліпило.
— Добре придумав , брате! Дякую, що вберіг.Чи не хочеш щось переказати брату своєму, а моєму Слузі, котрий зараз розповідає твою історію в Добромильському монастирі?
— Не треба. Не до нас йому нині.Довго я чекав, що ти прийдеш по сей знак.Видно, найшов мені заміну...
— Ні, се потрібно для справи, котру має зробити слуга з Добромиля.Він і сей чоловік-покутник, котрого ти знаєш.Він гострив колись ножі й серпи на торговиці в Добромилі.А тоді побачимо, чим усе обернеться...
— Хіба ти не знаєш?
— Звісно, не знаю! – знизав плечима Купець з Добромиля.
— Ти – мудрий.Пусти мене назад у ріку.Тут мені зимно.Шкода, що не можу вам нічим допомогти...
— Ти зберіг Золоьу Бджолу.Доки ми її маємо, доти будуть бджоли, що кусають, не гублячи жала...
Він узяв голову в руки, поцілував у чоло й опустив у прозору воду ріки.Одразу щось зашуміло , і ріка перетворилася на швидкий ревучий потік, що всі звали Вирвою.
— Ну, що? – звернувся купець до Антося. – Ходімо! Чи, може, дати тобі грошей і відпустити?
— Ти сам, пане, знаєш, що мені потрібно більше за гроші, — тихо відказав жебрак.
— Се не в моїй силі! – остро відрізав Купець. – Лиш у твоїй.Ходімо! Більше дощу не буде.
І коли вони ступили на дорогу, що піднімалася до монастиря, Антось, котрий ніколи не вмів щось сказати до ладу, раптом заговорив так гладко, як по-писаному.Ніби вона змила разом з жебрацьким брудом і дрібними гріхами ще й незугарність мови, та й голос більше не був жалібним голосом прохача, а сильним, високим, хіба що, може, трохи писклявим.
Добромиль , 1604 рік
— Ви би виділи, ваша мосць, який пишний був колись ярмарок у Добромилі, і кілько там приїжджало люду, і хоч кожен балакав по-своєму – турок по –турецьки, мадяр по— мадярськи, німець по-німецьки, але й розуміли один одного, як не дивно! Я вже тоді не був підручним Савки.Точив людям ножі, ножиці, серпи, часом шаблі, тільки від сокири мене вернуло, самі знаєте чому.Ну, відколи зітнули голову тому єретику Мирону.Мати Божа!
Антось затнувся і з острахом глянув на Купця з Добро миля, наче боявся, що той розсиплеться від імені Матінки Божої.Той хіба засміявся:
— Мов далі, Антосю! Можеш навіть пацір проказати.Нам се не шкодить.
— Чого б я мав тепер пацір читати? Я його тілько на ніч читаю, або в церкві.Ви, певно, чули про ту страту?
— Виджу, ти настрашився бурі...Таке буває, коли дух виходить з тіла без охоти.Чим сильніший дух, тим більша буря.
— Я тоді не знав того, — сміло відказав Антось. – Значить, так.У той час, про який я оповідаю, на Сліпій горі стояв один замок, трохи нижче – другий, а торговиця збиралася довкола ратуші.Певно, наш вельможний пан Гербурт, староста добромильський, не видів, що діялося в самім низу.А ми думали: він — як янгол-хоронитель над нами усіма.На люди не показується, однак кожний знає, що він пильнує.Як тільки якась суперечка між шляхтою або хтось непоштиво обійдеться з чужим купцем, одразу з"являються стражники: розженуть, а винних до Замку приставлять. Не дивився пан Гербурт, якої ти віри, чи масті, багатий чи бідний аби лиш Закон не порушував...
— Еге ж, а хто зі Стадницьким чубився, аж пір"я летіло? – ущипнув Купець з Добро миля. – Я знаю, не раз пан Гербурт поступався у великім, але добромильські міщани шанували його за справедливість.Проте хто вродився королем, а не може ним стати, ніколи не буде мати доброї фортуни.Усе йому буде здаватися, що він зробив би ліпше, ніж той, хто сидить вище за нього.Велика нудь гризла того чоловіка.Се ще було до тюрми в Кракові, я вгадав?
— Ага.Було се в маю, на третій день ярмарку.Я теж там був.У будні дні ходив по дворах з точилом.Не раз мені витикали, що я був підручним у ката.Але се справи не стосується...
— Ще й як стосується! Чи мав ти злобу в серці на тих людей, що тобі випоминали, хоч самі тяжко грішили?
Антось зітхнув: