— Він же був глухий!
— Але пісня моя — незвичайна.Можливо, той старець був просто сильним ворожбитом, котрий мав збаламутити релігійні почуття молодого ченця, аби цим скористався хтось інший, сильніший.
— Неправда твоя, — глухо мовив Мирон і запхався в куток, куди не досягало місячне світло. — Забирайся геть!
Він закрився у собі, затулив лице руками, як, буває, роблять діти, гадаючи, що коли вони заплющать очі, то стають невидимими .
— Що ж, хай буде по-твоєму, — згодився я. –Скоро почне світати, і я не почую твоєї історії, й не зможу її записати правдиво.Там будуть мої припущення й здогади.А, може., ти її вже написав?
У нього зблиснули очі.Здається, бідолаха навіть не підозрював, що міг би сам написати розповідь про себе і десь притулити поміж інших паперів, якщо такий уже встидливий. Дивись, хтось знайде, прочитає і чогось навчиться...
— Писати про себе?! Та хіба ж я посмію! У мене б рука відсохла...
Ні, недаремно він називав себе Многогрішним.
— А дописувати до святого Євангелія у тебе рука не відсохла? На се потрібна ще не така відвага.
— Звідки ти знаєш, чародію? – визвірився досі тихий Мирон. – Ну, звісно, се ченці тобі сказали, що привезли мене сюди!
— Ні, я сам здогадався.Голову чи руку відрубують за дописування до Святого письма навіть одного слова.Як на мене, се дурниця, бо Божі книги тлумачили з гебрейської та грецької, і не завше вірно.А чи знаєш ти, писарю многогрішний, що самих Євангелій було аж двіста, а Церква признала лише чотири.Чув я , ніби є серед тих відкинутих і писане з уст самого Христа, арамейською мовою, якою наш Господь говорив зі своїми апостолами, тільки сховане воно в піску на острові посеред моря і ніхто не читав його.Але чув я також, що Ісус просив не будувати храмів йому ні з дерева, ні з каменю,позаяк Бог є всюди, а віруючі – то його храм. Тому сей світ — прекрасний.Що ж ти написав?
— Те, що велів мені Господь Наш, Ісус Христос!
— Ти вже казав про це.Він що, являвся тобі?
— Нічого ти не розумієш! – розгнівався Мирон. –Слухай, що було далі.Після того, як старця Йоана поховали на горі, що згодом назвали Івановою, я ще довго слабував. Щоб поправити моє здоров"я, отець-настоятель відсторонив мене від скрипторію і послав збирати з хлопчиком-послушником зілля для лікування недужих.Той хлопець, дарма що мав 12 літ, знався на травах, навчений отцем Нестором, котрий через похилий свій вік не міг ходити по горах і долах за травицею і корінням.Ми з Грицьком виходили ще до сходу сонця, щоб не випарувалась роса.Той хлопець розповів мені про Слугу з Добромиля дещо інше.Ніби його страх як бояться опирі та ворожбити, а нужденним він помагає і навіть їх лікує.Звісно, я не признався про знайдену мною пісню, щоб додати щось до твоєї славної парсуни...Помалу я заспокоївся.Мені подобалось стрічати сонце на полонині, дивитися, як Грицько вклякає перед кожною рослиною, котру мав зірвати чи викопати корінь крем"яним ножем, і молиться.Проте, що він шепотів, я не чув.Не для мене була ся таємниця.
Якось ми вертались і зайшли помолитись на горішній цвинтар, де почали будувати каплицю Йоана Хрестителя.На цій освяченій землі колись було поганське капище.Я пішов на гріб старця Йоана, спонукуваний якоюсь непереборною силою, а Грицько ліг у траву, нагріту сонцем, щоб передрімати.Бідний хлопець ніколи не висиплявся.Я вклякнув, проказав "Отче наш" і "Богородицю", й встаючи, ненароком торкнувся дерев"яного хреста.Відчуття було таке, як і тоді, коли вмираючий старець вхопив мене за руку.У вухах зашуміло, кров шугнула до голови, і я впав навзнак.Здавалось, прийшла моя смертна година і я найбільше боявся, що вмру без сповіді.Я не міг ні крикнути, ні ворухнутись.Душа моя висіла над моїм тілом й хиталась наче від вітру.Ні, то , мабуть, не була моя душа, бо я бачив її знизу.Я чув , що в момент смерті душа дивиться на тіло згори.Се було так жахливо!
— А що потім?
— Нічого.Потім мене знайшов Грицько й відвів до монастиря.І відтоді я вже не мав ані хвилі спокою.Пропав сон і я мусив се приховувати, до ранку лежачи в келії із розплющеними очима.Та дивно: безсоння не робило мене слабим.Навпаки, я сповнювався силою духу.
Мирон замовк.Я не так побачив, як відчув,що він плаче, бо то були, напевно, найщасливіші дні його життя.
— І ось настав день, коли я дозрів до сповіді й признався у всьому, що накоїв, і попросив накласти на мене якнайсуворіше покаяння.Отець-настоятель вислухав мене і сказав:
— Сину мій і брате! Ти тяжко согрішив, але про се відає лише Господь наш милосердний.Я ж нічого не хочу про се знати.Назнач сам собі покаяння.
ВІн був ще більше наляканий, ніж я.Отець-настоятель , мабуть, не хотів, аби розвіялася легенда про чудесне спасіння Лаврівської обителі Іоанном-Хрестителем.Та я не думав про се.Найліпшим виходом мені здавалась смерть, але вчинивши самогубство, я прирік би себе на вічні муки.Я мусив спасти душу.І тоді мені спало на думку переписати уставом Євангеліє від Святого Йоанна, усамітнившись в одній з тих окремих келій, що лишились на монастирському подвір"ї ще від часів князя Лева Даниловича.Не їсти нічого, лиш пити воду.Я хотів, щоб мене там замурували, забили дошками вікно, аби довколишній світ не спокушав такого великого грішника.Втайні сподівався, що завершивши з Божою поміччю сей труд, засну вічним сном.І з цим я знову пішов до отця-настоятеля, упав перед ним долілиць і став благати дозволу. Він опинився у незручному становищі, бо саме переписування припровадило мене до гріха, але переписування музики, а не Святого Письма.Але найбільше вплинуло на нього те, що саме того дня до Лаврова прибув Купець з Перемишля, привіз дорогого паперу й замовив Євангеліє за вельми велику нагороду.Інший би подивувався такому збігові обставин, однак то був благодатний збіг.
-Ти кажеш, Купець з Перемишля?! – вигукнув я. – Невже то його затія?
— Хіба ти знаєш його?
— Він мій найперший приятель і благодійник, — тут я затнувся, бо не смів мовити більше.
Те, що почало було прояснюватися в моїй голові, ще більше затуманило голову Мирона Многогрішного.
— Се, — мовив я, — вельми достойний чоловік.
І то була правда.Купець з Перемишля не лише ставився до мене завжди добре, а й вірно служив Золотій Бджолі, ніколи не переступаючи правил, встановлених ще моїм паном, Купцем з Добромиля.